Мобільний крематорій за хатою: історія переселенця з півдня, город якого встелений трупами окупантів

- Вертатись є куди, але не знаю коли я зможу переступити те, що мій город за хатою встелений трупами окупантів...

Сергій – уродженець Херсонщини. До окупації займався сільським господарством, мав власний магазин і торгував продукцією на ринках ледь не по всій Україні. Збудував власний великий дім в одному з райцентрів неподалік річки Дніпро. Дружина, маленька донька і пес. Здавалося б – ідеальне життя, до якого прагне кожен пересічний українець. Але війна – кардинально змінила усе.

- Кажете «ідеальне»?... Для нас, українців це завжди було ціллю в житті. Я маю на увазі нормальних адекватних українців. Ми ніколи не гонимось за грошиськами, за мільйонними статками. Але звикли, як то кажуть, щоб в хаті було все, і біля хати теж. Ну така українська натура: хату збудувати, жінку гарну мати, діточок народити. Ми завжди важко працювали, але за це завжди мали: і в хліві живність водилась, і в полі вирощували гарний урожай, і дітей годували-вчили.

*****

- Я ніколи б не подумав, що хтось може жити інакше. Коли маєш багато своїх клопотів – не має ні часу, ні бажання зазирати за паркан до сусідів. Так і у нас з росією. В мене 25 гектарів поля, я по 10 годин як не на городі, то в гаражі техніку кручу, як не в гаражі, то на базарі торгую. Яке мені діло, як там живуть росіяни, білоруси чи парагвайці. Але, як виявилось, їм було діло до того, як живу я.

*****

- Скажу відверто – до повномасштабного вторгнення, я був далекий до війни. Ми звісно допомагали з 2014-го. Збирали продукти волонтерам, які возили на передову. Але це для більшості українців було десь там – далеко. Як і для мене… допоки на мою землю не ступив «рускій» кирзовий чобіт.

*****

- Вони прийшли зненацька. Сказали, що «прийшли асвабаждать нас от НАТО, от гейропи і нацизму». А в результаті що? Асвабаділі мої магазини від товару, асвабаділі мій погріб від закруток, а гараж від техніки. Позабирали все. Казали ще чуть-чуть і «ми заживемо по-новому в свободній федерації». Ага – в свободному федеративному погребі, куди ви нас самі і загнали.

*****

- Так ми прожили декілька місяців. З дружиною і дитиною у підвальчику. А потім прилетіло у наш двір. Хата лишилась без вікон, посікло все осколками, та й сам підвальчик ледь не завалився. Тому ми перебрались до кума вже в його підвальчик. Отак семеро ми протримались ще десь півтора місяці. Вдень я намагався ще десь вилізти і щось вкрутити. Жити ж треба якось. Всіляко шукав можливість звідти виїхати. Але окупанти просунулись вже далеко вперед і куди нам податись – ми не знали. Родичів у нас за кордоном немає, на західній Україні теж. Та й як нам вибратись через ті всі блок-пости під обстрілами. Чесно – дуже боявся за дружину і дитину.

*****

- Сидіти на одному місці я не міг. Нас з кумом постійно крутило щось втнути. Ми часом з себе кепкували, що вивеземо сім'ї і самі підемо в партизани. Ага, я – зі штучним суглобом і кум з вибитим оком (сміється, - прим. Авт.). І хоч кривий, чи сліпий, а один БРДМ і підбитий танк таки в окупантів угнали. Ну танк вони самі кинули, бо він не їхав, а вони не тямили чого. То ми його і затягнули до себе. Кажемо – пацани, ми поремонтуємо і вам віддамо. Ми хочем вам «помочь». А БРДМ то таки угнали. Коротше кажучи – рубали окуня і підігрували їм, як могли. А що робити лишалось? Якщо ти за Україну – тебе пресують. Звісно боїшся, щоб не пристрелили. Потім зрозуміли, що жити нам осталось не довго. Ховались і почали думати-гадати, як то звідти унести ноги.

*****

- То було влітку ще. В нас одні жили в селі….. постійно як приїдуть з боїв то нажирались до усрачки. А випити вже й не було особо що. Всі магазини розворовані. Вся горілка яка була в селі – випита. Ми вирішили з кумом влаштувати диверсію. Нагребли старого варення по закутках, гепнули туди дріжджів та заклали бідон бражки. Вже коли вона майже виробилась, пустили там через одних людей чуйку по селі, що в нас закопаний бідон браги і вже скоро будемо гнати і будемо торгувати. Мовляв приймаємо попередні замовлення від населення. Ми знали, що вони до нас прийдуть… тільки не знали коли. Ну й гепнули туди трохи подпітки для помідор і перцю. Ті душмани приперлись «конфісковувати». Ми вже сильно й не пручались. Пили її вони всім кагалом. Кабана жарили, брагу пили, кричали, танцювали, стріляли – коротше кажучи влаштували масштабний сабантуй. А потім по трохи почали стихати. Потруїлись і на сусідній вулиці сиділи по всіх корчах. Ми ж погрузили свої сім'ї і навтьоки. Знали, що маємо кілька годин аби виїхати.

*****

- Дякувати Богу виїхали. 2 дні в нас на це пішло, бо як не обстріл, то на якихось орків наткнемось і вони нас на розворот. Один стріляв просто в ноги. А я став на коліна і прошу його: «дай хоча б дітей в одну машину згружу вивезу і вернусь назад. Візьми когось з нас в залог. Ми гроші привеземо з України - долари. 2000». А він – ні в яку. Грошей то у нас і не було вже толком. Ми соляри виміняли в кацапів якраз на отой бідон браги – впросили, щоб дали бо треба було їхати в лікарню. Я мав запасний варіант через одного знайомого колаборанта – колись йому на ресторани овочі постачав. Домовився з ним попередньо, але треба були гроші. Об'їздили ми більше 300 км прифронтової зони, шукаючи, де можна проскочити. Мусив його шукати, то вже він за нас домовився на одному з пунктів. Правда виїжджали вже на дисках. Колеса в мене задні лопнули і куму машину посікло. Зате всі живі.

*****

- Коли я побачив український прапор і наших військових, то сам розплакався. Я ніколи не думав, що мені будуть такі дорогі синьо-жовті кольори. Зупинились перед нашими військовими, я вийшов підняв руки і просто впав. Впав цілувати землю. Рідну, вільну українську землю, яку не топтав російський чобіт. Хлопці до мене біжать: «Дядьку, ви поранені? Що з вами?». А я не можу повірити, що я вибрався з того пекла і вивіз сім'ю. Діти плачуть, жінки плачуть. Ніколи не забуду того відчуття. Це почуття – свободи.

*****

- Звідти нам допомогли добратись до Дніпра. Абсолютно чужі люди нам допомогли. Ми потрапили в центр для біженців при одній протестантській церкві. Це просто неймовірно добрі люди. Кілька днів нас кормили, поїли, ми нарешті нормально помились і просто виспались. А потім вже ми подались на західну Україну. Спочатку до одних знайомих в Прикарпатті, а потім я зі своєю сім'єю до Луцька. Тут у мене були давні знайомі, яким колись возили овочі фурами. Зупинились в них на деякий час, але ж не будеш в людей на шиї сидіти. То ми відразу з дружиною на роботу: вона – пиріжки і різну здобу пекти в один з супермаркетів, я – на таксі. Відремонтували машину, працюємо. Нам допомогли знайти квартиру. Орендуємо поки. Донька в школу вже тут пішла. Нічого, витягуємо.

*****

- Чи плануємо повертатись? Навіть не знаю… кілька тижнів тому наш населений пункт нарешті деокупували і відсунули кацапів на доволі велику відстань. Я не витримав і погнався туди. Мені кортіло приїхати, все підготувати для того, щоб повернутись з сім'єю назад. Але вже після того, як я з'їздив – не впевнений, що я повернусь. Наразі я сказати це не готовий.

*****

- Вертатись є куди, але не знаю коли я зможу переступити те, що мій город за хатою встелений трупами окупантів… Нас не було там кілька місяців. Але за той час вони там таке витворяли… Я приїхав, аби побачити що і як, принаймні підлатати побиту кришу і позабивати вікна. Те, що хату посікло ще тоді я знав. Тому думав, що зимувати ми ще там не будемо і лишимось в Луцьку. А те, що я побачив, то взагалі не вкладається в голову. Хату геть вщент розікрали – повидирали навіть LED-підсвітку на кухні і у вітальні. Техніки нема ніякої. Все перемелене. Але стіни і дах ще стоять. Проблема в іншому… Після того, як ми поїхали, вони поставили в мене за хатою мобільний крематорій…. В мене поля багато біля хати і дров була величезна кучугура. Ми з кумом розуміли, що нема ні електрики, ні газу, все відрізано, то ще влітку почали на зиму заготовляти дрова. Багато дров. А в нас же степи, лісу мало. Але ми трудились багато, то змогли назбирати. Але вони ті всі дрова і спалили. І по всій вулиці дерева повирізали і все дерев'яне і те що горить з хат повиносили. Геть усе – начисто.

*****

- От скажіть, як там далі жити? Вони там крематорій пересувний поставили! Звісно його вони забрали перед відходом, але місце лишилось. Видно, де він стояв. Видно, що довго стояв. Видно, що спалили вони там не один десяток, а може і сотень трупів своїх солдат. По землі купа всього металевого валяється. Видно те, що не згоріло. Фу, як пригадаю, коли перший раз приїхав і побачив, то аж бридко стає. І ви думаєте, що вони акуратно прах кожного байстрюка окремо в урночки висипали, як у кіно показують? Сумніваюсь… щось я в цьому дуже сумніваюсь. Запах специфічний…

*****

- Мій дім став місцем, де назавжди посіяна смерть. Моя земля – вона вже не та. Я усвідомлюю, що вона просякнута кров'ю і прахом людей, яких я ніколи не знав, які прийшли на мою землю вбивати нас і полягли самі. За це їм і Божа розплата. За це їм – заслужена кара. Але вони своєю гнилою плоттю отруїли мою святу землю. І я не знаю як мені переступити це… Бо жити далі і розуміти, що твій город встелений трупами окупантів. Я поки до цього не готовий.