Богдан Дишко із Ветел на Любешівщині у 2014-му обороняв Луганський аеропорт. У 2022-му за службу нагороджений орденом «За мужність». У 2013 році волинянин свідомо обрав військовий шлях, підписавши контракт зі Збройними силами України.
У 2014-му 146 днів тримав оборону Луганського аеропорту. А коли розпочалася повномасштабна війна, відразу поїхав у свою частину 80-ї окремої десантно-штурмової бригади і став на захист Батьківщини.
Історію Захисника розповіла газета
Події 24 лютого Богдан пам’ятає з точною послідовністю. Від 3 години ночі був постійно на зв’язку з побратимами. І, розуміючи, що відбувається, відразу зібрав речі та вирушив у свій підрозділ.
«Тоді ще всюди панував хаос. До військкоматів, частин – черги. Але на той момент у думках було лише одне: «Ми дамо русні по зубам». Тому, незважаючи на наслідки поранення, яке отримав ще у 2014 році, я розумів, що треба стати на захист своєї країни», – розповідає військовослужбовець.
«Тоді ще всюди панував хаос. До військкоматів, частин – черги. Але на той момент у думках було лише одне: «Ми дамо русні по зубам». Тому, незважаючи на наслідки поранення, яке отримав ще у 2014 році, я розумів, що треба стати на захист своєї країни»
Потяг до військової справи він мав завжди. Ще в 2005 році як солдат-строковик служив у десантних військах у Львові, у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Потім вступив до Академії митної служби України в м. Дніпро. Взимку 2013-го підписав контракт із ЗСУ. От тільки на той момент і подумати не міг, що доведеться стати учасником бойових дій.
Разом зі своїми побратимами він мужньо тримав оборону Луганського аеропорту, про що свого часу вже писало «Нове життя». Також ці події детально описані в книзі «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту». Тоді нашому захиснику довелося відчути всі жахіття неоголошеної війни: від проблем із відсутністю води – до сильних боїв із російськими окупантами. 17 серпня під час чергового сильного обстрілу «Градами» Богдан Дишко отримав серйозне поранення.
Першу медичну допомогу йому надали у польових умовах. Потім в одеському госпіталі переніс близько десяти операцій на обидві ноги, ребра, проте дістати з його тіла всі осколки медикам так і не вдалося. Далі на нашого земляка чекала реабілітація, лікарняні будні та згодом – повернення до служби. Тож, маючи досвід оборони своєї країни у 2014 році, багаж знань, отриманих на курсах з інструкторами військовослужбовців США, Польщі, Канади та Литви, Богдан Дишко розумів: просто зобов’язаний стати на захист України й тепер. Таким чином уже на вечір 25 лютого волинянин разом із побратимами вирушив на Схід.
«Їхало декілька автобусів. В одному із пунктів зупинок ми отримали забезпечення: від шкарпеток, рукавичок – до касок, бронежилетів. Звісно, страх був присутній, адже це – війна. Головне – вміти ним керувати, і злість та бажання дати відсіч ворогу беруть гору»
Вони виконували поставлені перед ними завдання, аби стримувати путінські війська й дати час населенню евакуюватися. Ветлівчанин пригадує, як згодом їх, десантників, направили в Одеську область, аби зупинити ворожих парашутистів.
«Доки ми туди їхали, то місцеві мисливці вже взяли їх у полон. Бо сила українців – у єдності», – гордо зазначає воїн.
У березні їхня бригада працювала на Миколаївщині, пробували, як розповідає наш земляк, «нажимати» на ворога й будувати південну лінію оборони. Наприкінці місяця разом із 14-ю окремою механізованою бригадою переїхали до населеного пункту Березнегувате, де прийняли складний бій.
«Про деталі говорити ще зараз не на часі, але бій був цікавим дуже. Ситуація складалася непередбачувана, та ми нормально так побили вагнерівців», – каже Богдан Анатолійович.
Саме за цей бій згодом наш земляк був удостоєний президентської відзнаки. Відповідний указ видано 3 червня. Захисник із Ветел, старший сержант Богдан Дишко нагороджений орденом «За мужність ІІІ ступеня» за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі. Сам же воїн не вбачає у цьому чогось особливого, адже переконаний: усілякі «значки» – то дурниці, головне – аби українське військо у бою не втрачало своїх воїнів.
Та й загалом не один тяжкий бій провів наш земляк за ці місяці служби. Бо ж постійно був у найгарячіших точках. Під час одного із завдань біля Святогірська Богдан Дишко отримав поранення. Адже, як розповідає, артилерія росії працює інтенсивно і сильно.
– Тоді прилетіло кілька снарядів. Один осколок потрапив мені в ліве коліно. Снаряд розірвався за 3 метри від мене. Тож те, що я лишився живим, – щастя. Адже в момент, коли розривається снаряд, ти лежиш і лише молишся. Голосно молишся і надієшся, що це ще не останній твій бій. Якщо є цигарка, дістаєш і закурюєш. Це трішки заспокоює. Якщо поряд є хтось із товаришів, то намагаєшся його схопити за руку й підтримувати один одного зі словами: «Ще не кінець». Це ти відчуваєш щоразу, коли розумієш, що в той момент можеш загинути. Коли отримуєш поранення – зовсім не боляче.
Так було у 2014-му, так відчував і цього разу. Той звук ствольної артилерії я запам’ятаю на все життя. Поряд зі мною були два солдати, на щастя, вони живі й неушкоджені. Я розумію, що треба відходити, бо після цього удару буде йти ще їхня ціла черга. Попри поранення, я встаю, і ми починаємо рухатися. Пройшовши 300 метрів, розумію, що втрачаю сили, адже втратив багато крові. Тож, заховавшись у сосновому лісі, хлопці мені наклали турнікет. Ми пішли далі. Знайшовши більш-менш надійне місце в тилу, я там лишився. А побратими пішли вперед, до нашого війська, аби згодом приїхати по мене, – детально описує події Богдан Дишко.
Першим місцем, де надали воїну медичну допомогу, був тимчасовий пункт у Святогірську. Далі – лікарня у Краматорську і госпіталь Дніпра, де діставали осколок. Згодом Богдана Анатолійовича перевезли до Черкас – в обласну лікарню.
«Медики там – спеціалісти своєї справи. Під час операції дістали ще один осколок у ребрах, який лишився з 2014 року. Їх усіх я зберігаю на згадку», – каже воїн.
Далі ж на нашого земляка чекала довготривала реабілітація. Хоча він практично відразу планував повернутися на позиції, до своїх побратимів. Такої думки не полишає й нині. Однак розуміє, що після серйозного другого поранення, нелегких операцій варто відновити здоров’я. Тож Богдан Анатолійович зайнявся волонтерською діяльністю, аби хоча б таким чином долучатися до наближення перемоги. Бо інакше у час війни діяти він не може.
«У подальшому я обов’язково буду в строю. Нині ж постійно тримаю зв’язок із побратимами, знаю їхні потреби й стараюся допомагати», – розповідає ветлівчанин.
Свій вклад у перемогу робить і його сім’я. Так, сестра із чоловіком практично самотужки для наших воїнів придбали квадрокоптер. Рідні неабияк хвилювалися за свого Героя, доки він виганяв російського ворога з українських територій, постійно тримали з ним зв’язок, аби почути бодай лаконічне: «У мене все добре».
«Я завжди старався виходити на зв’язок. Адже коли не було можливості написати чи зателефонувати, то я тоді за рідних дуже сильно хвилювався. Бо знав, що вони собі вже місця не знаходять», – зізнається чоловік.
Волинянин переконаний: Україна обов’язково переможе й відвоює свої території. Але щоб цього досягнути, варто всім українцям об’єднатися. Доки ми будемо в купці, ми – сила, якщо ж жити за принципом: моя хата скраю, то нічого не буде. Саме на цьому зосереджує увагу досвідчений воїн. А ще зазначає, що, попри воєнні дії, життя продовжується, радіти кожній миті просто необхідно. Водночас, як наголошує Богдан Дишко, кожен повинен пам’ятати, якою ціною дається нам ця можливість.
«Поки ми маємо змогу спати у теплому ліжку, то наші хлопці знаходяться в окопах, просочених холодом і сирістю. Тоді холод, здається, пронизує тебе до кісток, і ти так промерзаєш, що навіть зброю в руках тримати не можеш. Чи коли ти харчуєшся лише одною начебто дорогою консервою тунця: і на сніданок, і на обід, і на вечерю, а твій шлунок уже просто не сприймає цього наїдку. Чи коли розумієш, що сьогодні у бою ваша команда має «300» чи ще гірше «200»… Така висока ціна перемоги. Тому прошу, пам’ятаймо про це», – наголошує Богдан Дишко.
Читайте також: «Мені одразу сказали, що жити я не буду», - парамедик Юлія «Тайра» Паєвська про полон
Коментарів немає
Залишити коментар