Лікарка з Херсона Наталія Гладишева ще в перший день повномасштабного вторгнення разом з донькою та чоловіком виїхала з рідного міста та поїхала шукати порятунок до друзів на Рівненщину. Втім, добре знає про окупацію та знущання окупаційних військ з мирного українського народу, адже батьки Наталії виїхали з Херсонщини не одразу.
Із серпня Наталія працює фізичним терапевтом у Нововолинській лікарні та допомагає пацієнтам повернутися до повноцінного життя і стати на ноги. вона розповіла, що війська рф окупували Херсон на початку березня. Тоді тисячі російських солдатів зайняли місто і почали встановлювати “свої правила”. Люди зіткнулися із репресіями та так званою “фільтрацією” через проукраїнську позицію. Більша частина жителів виїхала з міста, але багато хто, через відсутність можливості виїхати, залишився.
До 24-го лютого Наталя працювала у неврологічному відділені Херсонської клінічної лікарні ім. Є. Є. Карабелеша. У перший день повномасштабного вторгнення вона з 9-річною донькою та чоловіком вирішили поїхати до друзів на Рівненщину. Тоді у всіх була надія, що через декілька тижнів все закінчиться і можна буде повернутись у свої українські міста.
— Розкажіть, як ви виїжджали з Херсона?
— Ми навіть не розуміли, що з собою потрібно брати. Накидали у машину деякі речі, сіли та поїхали. Дорога дуже була виснажлива. Тиснява, паніка. Ніхто не розумів, що відбувається, постійно моніторили дорогою новини. Мої батьки відмовились їхати з нами, вирішили перечекати, живуть у селі неподалік Херсона. Думали, що там їм буде безпечніше.
— Що вам розповідали батьки про життя в окупації, вони ще в Херсонській області?
— Вони дуже багато жахів бачили, але останньою краплею стало те, коли мого батька ледве не вбили. Місцевий колаборант назвав його прізвище росіянам через проукраїнську позицію. Його почали розшукувати. Близько тридцяти осіб прийшли до нас додому та за шкірку витягнули батька на двір. Зав’язали руки, били, тягали, стріляли біля вух та погрожували. Все відбувалося на очах у мами та маленьких племінників, які у той час були вдома.” Ми що дідуся більше не побачимо”, – це те, що вони тихесенько запитали у моєї сестри…
Батька врятувало тільки те, що мама почала благати, щоб його відпустили. Злякався відповідальності й колаборант, який його здав, просив не вбивати. Окупанти пояснили, як потрібно “правильно поводитись” і відпустили. Після цього батьки зрозуміли, що якщо до них ще раз навідаються, то навряд чи залишать батька в живих. Тож вони одразу зібрали речі та виїхали.
— Як поводили себе на блокпостах військові рф?
— По-різному. Батьки проїхали сім блокпостів. Хтось просив цигарки, хтось сік. Змушували чоловіків роздягатися, перевіряли речі та документи. Відводили у сторону для розмови. Але добре, що хоч нічого не забирали. Найбільше було на постах військових з т.з. ЛДНР. Вони були найбільш агресивно налаштовані. Говорили, що їх Україна “зрадила” і вони тепер змушені воювати.
На черговому посту до них через вікно вітаються українською: «Добрий день». А ще кажуть, що мова немає значення, має, ще й яке має! Мої рідні одразу зраділи, зрозуміли, що це НАШІ, почали обіймати та цілувати військових, запропонували їм їжу, смаколики та цигарки. Хлопці вже напевно звикли до такої реакції, бо кожен українець так їх зустрічає. Від їжі відмовились, сказали, що місцеві допомагають.
— До речі, у вас дуже гарна українська, без суржику. Ви раніше також українською розмовляли?
— Ні. Я з російськомовної родини, все життя говорила російською. Як і всі українці, я чудово знаю рідну мову, фільми завжди обирала з українським дубляжем. Але переїхавши у Рівне, ми почали всією сім’єю розмовляти українською.
— Це ваше внутрішнє бажання чи все-таки на вас тиснуло суспільство? Бо деякі люди зараз гостро реагують на російську.
— Це тільки внутрішнє бажання. Я люблю українську мову, мені не важко спілкуватись. Навіть останнім часом вже й думаю також рідною мовою. Раніше перекладала слова в голові, зараз цього немає. Не помітила, щоб на нас тиснуло суспільство. Але в Рівному був не дуже приємний випадок. Коли у доньки мали взяти кров, вона злякалась і почала розмовляти російською, просила, щоб їй не робили боляче. Медсестрі певно не дуже сподобалось, що дитина капризує, вона запитала у неї: “А ти вмієш українською розмовляти?”. Дитина відповіла – так. “Тоді говори до мене українською, бо мені не подобається, коли до мене звертаються кацапською”. Я розумію, якби вона мені це сказала, я б відреагувала нормально, але це дитина. Це правильно, що зараз стоїть питання мови, бо мова це важливо. Але є такі моменти, що дитина у стресі перейшла на російську, вона не винна, що виросла у російськомовному оточенні.
— Що місцеві мешканці розповідають про псевдореферендум?
— У мене в окупації багато знайомих. Говорять, це абсолютна фікція. Одиниці в Херсоні підтримують росію. І це переважно люди старшого віку, які зараз отримують і українську пенсію, і виплати від окупантів та радіють. Це люди, які сумують за комунізмом. Бо варто тільки згадати мітинги, які тривали у Херсоні, коли сотні тисяч людей з прапорами України не боялись ні автоматів, ні танків, а висловлювали свою позицію. У мене немає знайомих, які б були за росію, всі розуміють хто агресор і розпочав війну.
Псевдореферендуми проводили під дулом автомата, ходили дві жіночки та військові рф по будинках та квартирах. Їм ніхто майже не відчиняв. Вони ловили людей на вулиці, змушували голосувати. Понад 60% мешканців виїхали на підконтрольну територію. Ніхто не вірить у ті цифри, які малює росія. Люди зараз бояться відкрито підтримувати Україну, адже постійно окупанти викрадають людей. Їх просто забирають з вулиці, з додому або на фільтрації, коли люди намагаються виїхати. Потім рідні їх не можуть знайти. Це дуже страшно, тим більше коли ти знаєш цих людей особисто.
— Чому вирішили переїхати саме у Нововолинськ, чи подобається вам тут?
— У чоловікової сестри поряд у селі живуть родичі. Вони у них мешкали після того, як виїхали з Херсона. Потім родичі вирішили шукати у Нововолинську квартиру і нам запропонували переїхати з Рівненщини, щоб бути всім разом. Нам тут подобається, все близенько. Дитина пішла до школи, на різні гуртки: гімнастику, музичну школу. Ми з чоловіком знайшли роботу. Головне, дитині тут емоційно краще, діти не повинні бачити жахів війни. Також до вподоби, що у місті є багато зелені, скверів, дитячих майданчиків, тут чисто та охайно. Єдине – мені буває дивний вечірній контингент людей під вікнами, хотілось, щоб з цим краще боролися.
Мені тут подобається. Але душа хоче додому, дуже. Ми сумуємо. Тільки два роки тому ми придбали своє житло. До цього орендували, переїжджали з квартири у квартиру. Сподіваюсь, воно нас дочекається, я вірю, що скоро буде наша перемога.
— Розкажіть більше про фізичну терапію? Яким хворим ви допомагаєте? І як вам працювати у Нововолинській лікарні?
— У відділені фізичної та реабілітаційної медицини ми приймаємо хворих після інсультів, дорослих і дітей зі сколіозами, різними деформаціями стоп, плоскостопістю, приходять пацієнти після травм, операцій чи протезування. Також допомагаємо хворим з грижами та болями у спині. Працювати у Нововолинській лікарні комфортно, тут чудовий, дружній колектив. Директор закладу всіляко сприяє розвитку відділення, прислуховується до потреб лікарів щодо обладнання.
Я дуже люблю свою роботу, не дивлячись на фізичну важкість у роботі з важкими хворими. Я хоч і худенька, але справляюсь навіть з кремезними чоловіками. Бо коли бачиш результат своєї роботи – це надихає. Коли хворого у відділення привозять на каталці, а вже через деякий час він з тростиною, посміхаючись, виписується – це дає внутрішній заряд енергії. Тоді хочеться працювати ще більше.
Нагадаємо, на Волинь вдалося залучити інвестиції для будівництва житла для переселенців завдяки домовленостям команди нардепа Валерія Стернійчука та БФ "Шведський центр допомоги".
Коментарів немає
Залишити коментар