Маємо збудувати країну щасливих людей, – депутат-захисник Ніколайчук

Депутат Луцької міської ради, успішний підприємець, учасник Громадського формування з охорони громадського порядку «Самооборона Волині» Олександр Ніколайчук рік тому, як і десятки тисяч українців, став на захист своєї країни.

Спочатку в складі добровольчого формування Луцької громади допомагав здійснювати заходи з громадської безпеки, а коли зрозумів, що на Волині ситуація відносно спокійна, але ворог не відступає – разом з командою добровольців вступив до лав ЗСУ.

Зараз Олександр – боєць одного із загонів сил спеціальних операцій.

– Як для вас почалась війна?

– Війну я передчував, тому вже кілька днів возив в машині форму і необхідні засоби. Того дня, 24 лютого, я був в Києві. Коли близько 4 години ранку пролунали гучні вибухи, я подзвонив сестрі та доньці і вони вирішили, що треба їхати до Луцька. Мені особисто було байдуже – залишатись у столиці чи їхати на Волині, але родина захотіла сюди. Поки зібрали речі, склали все в авто – була вже десь 8-9 година ранку… Дорога до Луцька була важкою, ми їхали близько 18 годин.

Після приїзду я одразу сконтактував з хлопцями і уже ввечері був у штабі ДФТГ.

Певний час я був у складі цього добровольчого формування, але коли прийшло розуміння, що з цього підрозділу на війну ми точно не потрапимо – цілою командою з кількох десятків чоловік ми вирішили вступити до лав ЗСУ. Тим більше у цей час створювався новий підрозділ.

Тож, 7 травня ми були добровільно мобілізовані і з того часу постійно проходимо спеціалізовані навчання.

Я ще в 2014 році хотів йти на війну, але тоді мене відговорили категорично. Друзі сказали – ти підприємець, заробляєш гроші, тому ти на своєму фронті допомагай, чим можеш. Але вже тоді я для себе чітко прийняв рішення, що в разі великої війни – я буду тут. Якщо чоловік має дві руки, дві ноги і здоров’я, то він повинен захищати свою Батьківщину, як би це пафосно не звучало, але це так.

Не стало перепоною навіть те, що я раніше не служив у війську, адже навички і знання здобуваються.

Я завжди знав, що війна з росією буде, тільки не знав коли саме. Мене з малечку виховували так, що москаль – це одвічний ворог українців.

Рідна сестра моєї прабабці мала дар передбачати та лікувала людей, до неї з’їжджались зі всієї західної України і не тільки. І коли Україна ще була в складі радянського союзу, вона вже тоді щось і про незалежність говорила, і про президента, і навіть імена називала.

Вона казала, що війна буде – не такою кровопролитною як Друга світова, але що українці лиха зазнають і, що війна буде саме з росіянами. Це наша доля – мати такого сусіда, який сам живе в бідотті, але йому завжди всього мало і від нього страждають усі.

Але разом з тим бабця говорила, що війна закінчиться Перемогою України, а остання світова імперія розвалиться і росії як такої не буде.

– Розкажіть детальніше про свою службу.

– Влітку наші хлопці мали виїзд на Запорізький напрямок, а місяць тому повернулась частина хлопців, які виїжджали на Бахмут.

Не так давно ми проходили навчання з американськими інструкторами. Вже після завершення вони розповіли, що їхнім завдання було в перший же тиждень знищити нас морально, фізично і психологічно, адже мета курсу для спецпризначенців США – це змусити бійців виживати. Проте з нашої групи це навчання пройшли всі бійці, окрім одного, який травмувався. Тож у нас зібрались доволі міцні хлопці.

В перший день навчань інструктори запитали, хто наймолодший та найстарший у групі. Загалом були бійці віком до 30 років, наймолодшому 19 і я найстарший – 46 років.

Мене інструктор запитував тоді: «Для чого це тобі?». Я зразу сказав: «Щоб мочити москалів, бо це вони до нас прийшли, а не ми до них».

Вже після фінального іспиту я отримав гідну оцінку – він сказав, що на загальному фоні я виглядав ні чим не гірше, а інколи навіть краще за інших і ще 20-річним бійцям давав фору.

Це дуже приємно чути від людини, яка більш як 20 років прослужила у спецназі США.

– Які люди служать у вашому підрозділі?

– Кухар, будівельник, автомайстер, підприємці. Людей творчих професій не багато. Є й далекобійники, які довгий час працювали за кордоном, мали хороші заробітки, але на початку повномасштабного повернулись в Україну саме задля того, аби її боронити. Мільйони за кордон виїхали, а десятки тисяч повернулися і вони дуже цінні.

В нашому підрозділі є й люди старші за мене (це в групі, яка проходила навчання я був найстаршим), тож не тільки молодь стала на захист країни, а й зрілі свідомі люди з конкретним баченням та уявленням та багатим життєвим досвідом.

– Як сім’я сприйняла ваше рішення йти у військо?

– Заперечень я не чув, але їх і не могло бути. Син теж рвався на війну, але так трапилось, що його не мобілізували.

– Де межа того, що можна розказувати військовим?

– Військова справа вона така, що багато чого не можна виносити на загал. Тому певні проблеми, в якому середовищі зародились – в тому мають і померти. Якщо не вдається вирішити питання – можна перевестись в інший підрозділ. Так, це не легко, і займає подекуди два-три місяці, але безвихідних ситуацій не буває.

– Як ви оцінюєте противника?

– Навіть найгіршого і найслабшого противника не можна недооцінювати і завжди треба сприймати як потенційну загрозу, небезпеку і потенційно кращого, ніж він є насправді. Тоді буде легше. Але принцип «думай швидко, дій жорстко і агресивно, але будь обережний» – це те, що допомагає виживати. росія засипає фронт трупами своїх солдатів і так завжди було. Вони ніколи не цінували життя своїх військових. Це їхня методика ведення війни.

– Чи можемо ми їх перемогти силою?

– Силою – так, а кількістю і шапкозакиданням – ні.

Вмінням, виправкою і добре спланованою операцією – так. І в мене навіть немає сумнівів, що так і буде.

– А як нам бути із людьми, які живуть на території «Л\ДНР»? Ми ж розуміємо – одна справа звільняти території, які були окуповані у 2022 році, а інша справа – ті, що 9 років тому.

– Це ж не секрет, що нас там не чекають. Якби від мене це залежало, я хоча б на десятиліття чи взагалі довічно позбавив би жителів цієї території права впливати на прийняття рішень в країні, наприклад обиратися і бути обраними. Тобто, якщо вони мають бажання тут жити – нехай лишаються, але впливати на державну політику – не мають права.

Якщо вони себе не відчувають українцями, то про що тут говорити. Тим паче, що більшість населення тих регіонів ще до Другої світової війни завезли до нас з росії і це далеко не найкращі представники суспільства.

Ще до 14 року мені доводилось бути в тих краях і завжди було таке депресивне відчуття… Не тільки в настроях людей, там все виглядало похмуро. Тому це черговий доказ того, що нам зараз як ніколи треба дуже активно працювати з молодим поколінням.

– Як вам вдалось втримати бізнес під час війни?

– Бізнес потерпає. Можу сказати, що він тримається на плаву, хоч і замовлень як таких немає. В принципі – зараз такий час, тож нічого страшного в цьому немає.

– Як ви прокоментуєте ситуацію зі скасуванням надбавок для військових?

– Моя позиція чітка – військовий, віддаючи весь свій час службі не повинен перейматися питанням додаткового заробітку. Ті виплати, які ми отримуємо, в принципі дозволяють жити. Це не є якісь там шалені гроші, я і багато моїх колег в мирний час заробляли більше, навіть в десятки разів.

Але якщо тепер хлопцям доведеться задумуватись про якийсь додатковий дохід, а не про те, як поліпшувати свій загальний розвиток і військову виправку — це не дуже правильно.

– А що скажете стосовно поправок до закону № 4210, в якому серед іншого йдеться про визначення механізмів, які заборонятимуть чинним військовослужбовцям балотуватися чи займати політичні посади будь-якого рівня, у тому числі у Верховній Раді України?

– Є така мова. Взагалі під час дії воєнного стану ніяких виборів бути не може, тому зараз це не актуально і для військових не критично. Після завершення дії воєнного стану всі мобілізовані впродовж одного місяця мають бути демобілізовані, тобто вони повернуться до мирного життя і зможуть обиратися.

Натомість люди, які вирішать залишитися військовими, повинні чітко визначитись — чи вони будуть займатись політичними питаннями, чи військовою кар’єрою. Знову ж таки обмежувати військових у громадянських правах – теж не правильно, адже кожна людина в Україні має право обиратися і бути обраним.

– Для себе вже визначились?

– Поки що я обираю захист України. У Луцькій міській раді я попередив, що моя участь в комісіях і на сесіях поки не в пріоритеті. Але разом з тим люди телефонують, тому я консультую, що робити і куди звертатися, якось допомагаю сконтактувати з колегами, які продовжують свою депутатську діяльність. Чи буду після війни продовжувати політичну діяльність – чітко ще рішення не прийняв. Якщо буде команда однодумців і я відчуватиму, що потрібний і корисний – скоріше, що так. А якщо побачу, що від моєї діяльності буде мало користі – не готовий витрачати час.

Свою передвиборчу кампанію я проводив особисто і роздав свій телефон напевно з десятку тисяч людей, але потім отримав всього кілька дзвінків.

Я намагався пояснити виборцям, що депутатство – це інструмент.

Депутат – це не той, хто повинен за вас вирішувати проблеми чи питання, але він той, хто може цьому посприяти. Питання треба вирішувати цілим під’їздом, будинком, вулицею – тільки тоді це буде ефективно.

На жаль, наші люди досі не дуже активні. Це ще від «совка» пішло, що вони чекають, поки хтось прийде і все владнає. А взяти самому щось зробити….

– Чи якось відслідковуєте ситуацію в місті та Луцькраді?

– Останнім часом перестав читати новини, бо є більш цікаві і важливі речі. Але все одно завжди цікавлюсь тим, що відбувається у нас в країні, в громаді.

– Як ви оцінюєте роботу Луцькради та Ігоря Поліщука в перші тижні повномасштабного вторгнення?

– Зараз такий час, що критикувати не бажано, хоча завжди є за що. В перші дні всі займались тим, чим могли і повинні були. Звісно є речі, які можна було б робити зовсім по-іншому, наприклад, знаю дуже цікаву історію про те, як до Луцька везли сирени для системи оповіщення... Але про це розповім колись згодом.

– Останнім часом ви не дуже активні в соцмережах. З чим це пов’язано?

– У нашому підрозділі не дуже рекомендують писати щось у соцмережах. Але я є, я на своєму місці, я там, де зараз маю бути. Закінчиться війна – знову буду активним і не тільки в соцмережах.

– Зараз у Луцьку чи не кожного дня роздають повістки і щодо цього серед лучан є чимало дискусій. Яка ваша позиція?

– Це питання треба вирішувати глобально – має бути якась централізована база військовозобов’язаних, а ні для кого не секрет, що наші військкомати її не мають. Ця роздача повісток завжди для мене виглядала якось кумедно. Мобілізовувати ж можна зовсім по-іншому. Взагалі насильна мобілізація – це для мене дико.

– А що б ви запропонували?

– Час уже втрачений. Насправді вихід єдиний – формування ще змалечку позиції, що захист країни – це священний обов’язок кожного чоловіка. Це має бути комплексна робота – починаючи від освіти і закінчуючи популяризацією у ЗМІ, тільки не так, як це у нас відбувається зараз… Це має бути загальнодержавна кампанія з популяризації армії.

Взагалі у нас з моменту створення держави була кампанія спрямована на дискредитацію армії, розпад і знищення військових частин та роззброєння країни. Все робилось для того, щоб Україна не мала армії. З іншого боку – утримувати велику і професійну армію не дешеве задоволення, але точно набагато дешевше, ніж зараз – виділяти мільярди на оборону.

– Чи вистачає сьогодні людей у війську?

– Для тих цілей стримування, які потрібні зараз, людей вистачає, але всі ми розуміємо, що для контрнаступу наші сили мають переважати противника в 4-5 разів. Знов таки – ті, хто наступають і не мають достатнього захисту і броні, несуть великі втрати. Я сподіваюсь, що в Україні життя солдата все-таки в пріоритеті, тому ми очікуємо необхідну кількість техніки, яка має прийти і для нашого підрозділу в тому числі. Відтак, бракує не так людського ресурсу, як технічного.

– А що скажете про загальну ситуацію із забезпеченням?

– Це залежить і від держави, і від керівників підрозділів. От зараз відправили наш 53 батальйон у зону бойових дій і хлопці потребують всього, а з іншого боку – якщо мені треба прилад нічного бачення на шолом, то я, будучи тут, а не на передовій, не маю морального права про це просити.

– Тільки вщух скандал довкола закупівлі яєць по 17 гривень, як нещодавно з’явилась інформація про закупівлю яблук для військових по 52-54 грн\кг.

– Я не знаю, як це коментувати насправді. В свідомості здорової людини такі речі недопустимі. Але, на жаль, українці мають вади і це одна із них, що комусь війна, а комусь – мати рідна. В принципі так було завжди. Як з цим боротися? Від кожного залежить – чи буде це попускатися, чи люди будуть піднімати питання і воно зрушується з мертвої точки.

В принципі – це біда. Я б, напевно, бив в морду.

– Що б ви хотіли сказати українцям?

– Все рано чи пізно закінчується. Історія проходить по спіралі і в людей настає період, коли вони втомлюються від війни. Дуже хотілося б, щоб не було такого відчуття як після 2014-15 року, коли почали з’являтись такі моменти, як «я вас туди не відправляв» і так само – «ми там кров за вас проливали».

Завжди на позитиві треба бути. В моєму житті багато чого доводилося здобувати і я знаю, що таке втрата, але завжди важливо мати гарний дух, хороше здоров’я і над цим постійно працювати. Тоді і все інше подолається.

Мене такі події навчили, що не матеріальне є важливим, а людяні стосунки один з одним, щоб була не тільки підтримка, а й співрозуміння.

Я впевнений на 100%, що ми житимемо дуже класно після війни. Роботи в нас буде багато, бо треба не просто відновити, а збудувати зовсім іншу країну.

А знаючи українців, попри всі наші недоліки, які є в рисах нашої нації – ми дуже працьовиті і завжди були господарями.

Ми вже показали всьому світу як треба відвоювати своє, але ще маємо збудувати країну щасливих людей.