«Мені дуже болить за Луцьк», – воїн-доброволець Віталій Сніжко

Коли в Україну прийшла велика війна сотні тисяч чоловіків та жінок залишили свої сім’ї, домівки, роботу, улюблену справу та стали на захист країни. Бажання боронити свою Батьківщину, її територію, культуру, надбання та людей не залежить від професій, віку, релігії та посади. Серед захисників України є представники чи не усіх видів діяльності, культури, освіти, різноманітних структур. Зокрема й активіст та громадський діяч, голова ГО «Студентська рада Волині» та депутат Луцької районної ради Віталій Сніжко.

В інтерв’ю Insider Media Віталій Сніжко розповів – розумів, що інакше не зможе тож від самого початку шукав можливості потрапити на фронт.

– Як для вас почалась велика війна?

– Ніколи не забуду той день. На світанку мені подзвонив близький товариш і каже: «війна почалась». Я не повірив і навіть обурився, чого він з такими жартами мені дзвонить о 6 ранку. Кажу йому: «набереш мене через кілька годин і ми разом з цього посміємось».

Я не вірив до останнього, що буде війна, для мене це був блеф зі сторони росії і не більше. Нормальній людині логіка підказувала, що ніякий ідіот заради ефемерних дурниць не піде на повномасштабний наступ, на втрати своїх людей, на санкції… І коли товариш сказав вивозити батьків у безпечне місце, бо невідомо чи буде наступ з білорусі, от тільки тоді я зрозумів, що це не жарт. І саме в цей момент пролунав вибух на аеродромі. Я одразу відкрив телеграм-канали з новинами і мені тоді дуже сильно запам’ятався Харків – він був весь у зареві від «Градів».

Я вивіз батьків з сестрою до тестя з тещею, правда через кілька днів вони повернулися назад, бо ми зрозуміли, що великої небезпеки немає, а сам допомагав тут – патрулювання, дотримання якогось громадського порядку і, звісно, почав шукати можливості потрапити на фронт.

Я вже давно рвався, радився з товаришами, які ще з 2014 були на війні. І так я потрапив в Українську добровольчу армію.

Українська добровольча армія (УДА) — добровольче військове формування України. Символічною датою заснування Української добровольчої армії, наказом Командувача УДА, визначена дата 20 квітня 2014 року – перший наступальний бій українських добровольців під командуванням Дмитра Яроша під час Антитерористичної операції під містом Слов’янськ Донецької області. Кінцево сформувалось у грудні 2015 року після виходу Дмитра Яроша та його однодумців із руху «Правий сектор».

Основними завданнями УДА є: захист України від зовнішньої збройної агресії, виконання завдань у зоні бойових дій у взаємодії зі Збройними Силами України та іншими силовими структурами України, мобілізаційна робота, бойова підготовка, патріотичне виховання, підвищення обороноздатності України.

Для мене особисто на сьогодні Збройні сили – це більше напевно лотерея, бо ніхто не знає, в який підрозділ потрапить, в яку бригаду, до яких командирів, який там колектив, а це дуже важливо. Це – основа виживання. Командир взагалі відіграє надвелике значення в житті підрозділу. Наприклад, в УДА всі воєначальники з бойовим досвідом.

В мене був дуже класний командир з позивним «Дух». Він справжній воїн, який пройшов не один військовий конфлікт, має 3-річний досвід французького іноземного легіону та 7 років польського спецназу «Гром», тож він дуже гарно нас підготував.

Я приїхав у навчальний центр до Києва у квітні 2022, і нас новачків там готували місяць. Ми всі дуже рвалися в бій, але, як потім виявилось, спішити не треба і війни ще на всіх вистачить.

Тоді в Київ часто прилітало і деякі підрозділи УДА навіть брали участь у боях. Нас новобранців не відпускали і це круто, бо так нам дали можливість щось навчитись.

Потім ми поїхали в Покровське Дніпропетровської області, де пройшли ще допідготовку тижні два і все. Моїм першим місцем на фронті була Успенівка Запорізької області, потім Полтавка і останніх 8 місяців я був у Великій Новосілці – це вже Донецька область, це вже «нуль».

– Війна вас змінила?

– Служба на війні – суто індивідуальна. Багато хто питає, чи важко психологічно. Є люди, які ламаються, а є і такі, кому немає ніякої різниці. Тим більше, що всі переживають різні моменти на війні – комусь більше дістається, а комусь менше.

Мене, я думаю, не поламало і навпаки пішло на користь. Ти себе перевіряєш – зможеш, не зможеш, переоцінюєш своє оточення і відношення до людей.

Так само і люди з мого оточення по-різному проявились. Наприклад, дружина, яка по суті сама вдома залишилась і всю сім’ю тягнула, оскільки в УДА немає ніяких заробітних плат. Тому ти розумієш як важко їй було, починаєш ще краще відноситись, поважати її як сильну особистість. Батьків починаєш більше цінувати і, напевно, краще розуміти. Тому я зараз намагаюся з батьками та дружиною більше часу проводити.

– А як вони взагалі відреагували ваше рішення піти воювати?

– Жінка, на диво, спокійно. Більшість і так розуміли, що я піду, бо знають, що сперечатися немає ніякого сенсу – вже як я вирішив, так і буде.

– Яке забезпечення в УДА?

– Нас забезпечували майже всім. Те, що мінімально потрібне для того, щоб брати участь в бойових діях – в нас було. Хто хотів щось додаткове або краще – збирав. Я собі подбав про гарний бронежилет, плити, шолом, навушники. Воно все себе виправдовує. Коли ти вже там, то розумієш, що ці речі не просто так дорого коштують. Коли купуєш щось за 3 тисячі, а не за 10, то воно й відчутно, що якість різна. І це стосується абсолютно всього. Просто багато людей не хочуть рахувати.

Наприклад в мене берці LOWA, на сьогодні вони коштують 7 тисяч. Перші берці мені придбав товариш і вони коштували десь тисячу гривень – вони були зручні, але на фронті більш як 5 місяців не прожили. Тобто за пів року вони зітруться в окопах і більше не витримають просто, а в «ловах» хлопці по 5 років ходять. Тому якщо дивитись, що дешевше, то виходить LOWA. А окрім цього вони міцні, зручні і мають бортик, який тримає ногу в нормальних кліматичних умовах.

Так само бронежилет. В мене товариші бігали зі сталевими плитами і дехто не через те, що не мав інших, а просто так подобалось. Вага цих плит 10-15 кг, а в мене керамічна плитка – 3,5 кг, яка тримає зовсім не гірше за сталь. То це вже, рахуйте, мінус 8-10 кг з плечей. А на мені, крім того, завжди було 10 магазинів, 4 гранати, ВОГи – тобто ваги на собі й без того вистачало.

Тож, якщо все грамотно підібране, то служиться легше. В нас в УДА солдати класно виглядають, не всі звісно, але ті хто хотів, вони себе добре забезпечили.

Це ж стосується і теплих речей. У мене штани від Level 7, подруга подарувала, то я при -20 почував себе комфортно, тим паче, що більшість часу ми знаходимось нерухомо або працюємо над зміцненням позицій, копаємо і тд. Люди уявляють війну, що ти постійно десь наступаєш і йдеш в бій, а насправді є багато робити статичної, особливо зимою.

– Будучи в зоні бойових дій вам доводилось спілкувались з «ватниками»?

– Вони ж всі дуже латентні й нічого не скажуть, якщо я йду з автоматом. Коли ми в Новосілках жили, там видно зразу, де «рускій мір», адже більшість хат зруйнована. Ми бачили все – прапори росії та «днр», книжок сєпарських багато, та й взагалі купу всього.

– А як нам бути із людьми, які живуть на території «Л\ДНР»? Ми ж розуміємо – одна справа звільняти території, які були окуповані у 2022 році, а інша справа – ті, що 9 років тому.

– Ті хлопці, що воювали зі мною – воювали не за Донбас, а за принцип, що це наша країна, наша територія. Тобто чужого нам не треба, але свого не віддамо. Я не бачив солдат, які воюють за жителів Донбасу тим більше, що часто останні працюють проти наших Збройних сил. Тож абсолютно до всіх людей наші бійці ставляться з насторогою, намагаються не брати в них нічого, не заводять дружні стосунки і тд.

І насправді я тут погоджуюсь з деякими політиками, що це їм треба думати як з нами жити, а не нам про них. Бо ми прийдемо і ця земля, як була, так і назавжди буде українською. Як на мене – всіх, хто підтримував армію росії або має проросійські погляди – я б депортував.

Коли ми звільнимо ці території і, умовно, завтра там пройдуть вибори – нічого хорошого нам не світить, бо це зразу до парламенту пройде кілька їхніх представників, це одразу будуть їхні міські і сільські ради.

В моєму розумінні – держава має взяти ці регіони під жорсткий контроль років так на 10 і залишити там військові адміністрації, а керувати поставити не місцевого, а когось, наприклад, зі Львова. З цими людьми треба працювати, бо ж німців після 45-го Європа змінила, трохи мізки їм на місце вставила. Тому тільки на це надія. Бо зараз з тими людьми…

Останні роки російська пропаганда багато чого змінила, колись цей регіон таким не був. В 91 році при розпаді радянського союзу шахтарі були одними з найперших, хто виступив за незалежність української держави. Якщо подивитися на кладовища в Донецьку та Луганську – в 30-х роках всі могили підписані українською, це вже потім почалось заросійщення, яке робили дуже жорстко і цілеспрямовано. Якби в ті часи приїхати на Донбас, то всі були б дуже здивовані, адже це був один з найпатріотичніших країв. А скільки діячів культури є вихідцями з тих регіонів, скільки художників! Донбасу насправді є чим пишатись, просто для того, щоб його повернути до якоїсь адекватності, треба працювати років 50.

Але разом з тим люди мають розуміти, що Донбас – це відгомін ГУЛАГу та голодомору. Якщо з України політв’язнів відправляли на Сибір ліс валити, то з росії багатьох злочинців засилали на Донбас на шахти, і це мало великий вплив на формування генофонду.

– Яким ви бачите повернення Криму?

–  Ми повинні розуміти, що якби не війна, то повернути Крим нам навряд чи здалося б.

З військової точки зору його буде найпростіше повернути, бо Крим легкий географічно. Ключ до Криму – це сухопутне сполучення з росією. Якщо перебити міст, то це унеможливить їм ротації, підвіз боєприпасів. І як тільки сухопутне сполучення Криму з росією перестане існувати, то Криму буде простіше просто здатись, бо тримати там оборону неможливо.

Чого ж окупанти так цілеспрямовано рухались на Одесу? Бо їм треба було сухопутне сполучення з Придністров’ям, а там склади з боєприпасами просто небачені. Якби ми зараз «під шумок» взяли їх, то нам тих боєприпасів вистачило б до кінця війни.

Мені дуже болить, коли люди знецінюють ворога і заслугу наших захисників, бо в росії є ті, хто гарно воює. Коли воювали днрівці – це було одне, а коли відбулась ротація і прийшли їхні морпіхи – то воювати стало набагато цікавіше. Тому кожен вбитий рускій – це заслуга захисників України. На деяких ділянках нашим хлопцям геть не легко, і коли вони за день кладуть по 400-500-1000 солдат – це неймовірна робота. Те, що ворог інколи діє безглуздо не означає, що його можна отак просто знищити.

– Політика і війна для вас зараз – це що?

– Поки був на фронті – політикою не займався. Я не мав ні часу, ні бажання, ні ресурсу внутрішнього. Чи буду далі займатись політикою – не знаю. Коли на фронті читаєш новини, а в Луцьку нічого не змінюється, то воно набридає і злить. Частину людей вже нудить читати, а інша можливо щось і хотіла би зробити, але дивлячись як лучани голосують, то щось міняти не дуже хочеться. Сьогодні шансів, що громада Луцька сформує якусь адекватну політсилу в міській раді включно з міським головою – майже рівно 0. Якщо їм за стільки часу не дійшло, що це місто просто оббирають до нитки, і що за цей період було зроблено нуль цілих нуль десятих, а те, що робиться, то тільки для показухи і в масштабах міста – це ніщо.

Мені дуже болить за Луцьк. Мені неприємно, бо все стає тільки гірше, все, що розвалено, ще більше завалюється. В нас дуже крута набережна, але вона зовсім не задіяна. Тернопіль сам собі ставок зробив в центрі і обіграв його максимально, а в Луцьку тече потужна річка і набережну можна було зробити чи не через все місто. А який у нас парк 900-річчя? Якби там «Луцька Венеція» не поставила свою кав’ярню – не було б сенсу туди ходити. Центральний парк Лесі Українки – точно те саме. Там величезна площа, але вона ніяк не обіграна і всі люди гуляють тільки центральною алеєю. Мати такий великий парк, щоб люди ходили собі вперед і назад – це безглуздо.

Луцьк за бюджетом, масштабами і населенням приблизно як Чернігів. Я був в Чернігові і він розвивається. Це дуже чисте місто, навіть складається враження, що його пилососять. По всьому Чернігові ростуть тюльпани, а в Луцьку кожен рік виділяють шалені кошти на однорічні рослини. Для чого? Посадіть тюльпани – це ж і гарно, і на кілька років. Луцьк – взагалі чи не одне із самих зелених міст України, в нас купа парків і якби їх зробити тематичними та облаштувати для них інфраструктуру – це була б наша родзинка.

Коли я розумію, яка в Луцька є перспектива, яким би він мін бути і яким є зараз – це жах.

Перед виборами дорогу на Соборності відремонтували, але ж питання підтоплення після злив ніяк не вирішили, бо ж колектори не замінили. І зараз, виходить, знову будуть розривати чи як? Бруківку біля міської ради теж ніяк не можуть вирівняти… все рівняють-рівняють, а нічого не змінюється.

Останнім часом активного обговорюють ситуація довкола коледжу НУХТ і Будинку Прайзлерів – я чекаю, коли вони всі об’єднаються і нарешті зрозуміють, що їх всіх просто по одному висмикують зі Старого міста. Вони ж не одні такі – ЦУМ згорів, Старий ринок згорів. Я вже не дочекаюсь того моменту, коли лучани зрозуміють, які у нас насправді мерзенні керівники міста.

Гостинний двір – ну він же нікому не треба був. А коли громадська організація, яка за свої кошти облаштувала цей простір, навела там порядок, а приміщення стало комусь копійкою цікаве – їх просто вигнали як цуценят.

Та у нас замок валиться, всюди цегла валяється – а їм НУХТ заважає? Тобто одне вони помічають, а інше ні? Тобто Острозька академія нормально собі існує, а НУХТ – це просто кістка в горлі?

Якби я став мером, то навіть не знав би за що братись – у нас проблема на проблемі.

Поліщук поїхав в Бахмут – ти розберись спочатку з московським патріархатом, бо це, я бачу, взагалі якась нездорова лояльність. Вже скільки часу війна триває, а в нас московський патріархат досі в раді церков. Ну це ж питання можна вирішити за один день – була б політична воля. Але вони чекають, що війна скоро закінчиться і це не буде актуальним, адже знають скільки серед прихожан мп їхніх виборців, яким вони потім в передвиборчій кампанії будуть розказувати, якими були демократичними.

– А як на вашу думку можна вирішити питання з московським патріархатом?

– Я б усіх священників упц мп міняв би на полонених. Щоб СБУ затримала їх, дала всім термін за держзраду, а потім міняти на наших хлопців і дівчат. Сьогодні війна – що з ними гратись? Як на мене, Україна як держава мала б визнати упц мп терористичною організацією. Але, на жаль, і в цьому питанні теж є політика, адже навіть серед депутатів є багато «їхніх» людей, може навіть більшість.

Лавра – це ще «квіточки», хай-но буде Почаїв.

В нас он теж – Зимненський монастир. Як на мене – волинянам мало б бути соромно! Свого часу тут жив Данило Галицький, на нас історично росія мала найменший вплив і ми мали б бути показником для інших регіонів, навіть в плані упц мп, але на жаль – маємо іншу ситуацію.

– Як прокоментуєте скандали довкола законопроєкту про цивільні партнерства? Та й сам законопроєкт взагалі.

– В наших депутатів і владців немає реального політичного зрізу, вони не розуміють, що люди хочуть, вони далекі від цього. Вони ж тому і заборону мп не підтримують, бо думають, що люди проти.

Я скільки часу був на фронті і спілкувався з хлопцями вже про все, і вони реально доволі лояльно до всього відносяться.

Ну йому так добре – хіба тобі стане краще, як йому стане гірше? Я не розумію, що змушує нормальних людей бути такими ярими противниками. Біда в тому, що вони не читають книжки і навіть не розуміють як це все працює. Люди з інтелектом розуміють, що це фізіологія і такими народжуються, бо все формується ще в утробі. Навіть серед тварин є кілька тисяч видів, які мають одностатеві зв’язки. Це природа така і від цього нікуди не дітися.

Це те ж саме, що в радянському союзі на олімпіаді замість того, щоб створювати інклюзію для людей з інвалідністю їх просто ховали і нікому не показували. Але це ж не означало, що їх не було.

Як на мене, одна з основних проблем полягає в тому, що ми замість того, щоб виносити це та інші питання на якісне публічне обговорення, дебати і т.д. обмежуємось криками на сесії міської ради чи парламенту без жодного конструктиву.

Україні путін дав те, що вона напевно не отримала б ніколи сама. Я не пам’ятаю, коли ще харківське і луцьке серце билось в унісон так, як в перші місяці війни. Україна тоді була жива, як ніколи. Не було б війни – ніхто не дав би нам шанс розганяти російську церкву і скидати пам‘ятники катерині ІІ, а щоб збудувати нашу армію до такого рівня як зараз, треба було б ще років 100.

Так, це все дорого в ціні, але незалежність легко не дається.