Військовий капелан зі складним минулим відверто розповів про війну. За його плечима — наркозалежність, кілька термінів відсидів у тюрмі. А тепер - він і словом, і ділом допомагає нашим захисникам боронити народ.
Павлу Гаврилюку – 52. Він служитель християнської церкви «Скинія», очільник реабілітаційного центру «Маханаїм» у Нововолинську та вже вісім років військовий капелан. За це отримав нагороду Міністерства оборони України «Знак пошани». Пише .
Павло Гаврилюк дивує своєю відвертістю. Каже, «релігія – це гарний фасад», який не має нічого спільного з вірою, відверто розповідає про війну та власне минуле, в якому лишились наркозалежність і три тюремні ув’язнення.
Про історію капелана та специфічні методи роботи – далі з його слів.
«Молився: «Господи, якщо виживу, ноги моєї тут не буде»
У 2014-му році я був на капеланській конференції у Херсоні. Тоді вони мали зовсім іншу функцію — опікувалися місцями ув’язнення.
Але на конференції домовилися, що час допомагати й на фронті. Сформували команду і почали їздити по черзі. 10 днів на позиціях, повертаєшся на Волинь, через 40 днів – знову на Схід. Зараз їздимо на п’ять днів, але кожні два тижні.
Спочатку не вірилося, що це все не кіно, а реальність: обстріли, «сєпари»...
За роки страх притупився, але нікуди не зник. Десь місяць тому вночі ми потрапили під обстріл. Попадали в яму, в чому спали. Я лежав і молився: «Господи, якщо виживу, більше ноги моєї тут не буде».
Але обіцянки не дотримався… Вони ж мене чекають часом, як діти. Я бачу зміни після нашого спілкування. Ті, що пили, перестали – Бог звільнив їх від алкозалежності, рядові стали офіцерами.
Скільки разів був на Сході, навіть не рахував. Полюбив його – тоді ще Маріуполь був, море… Не віриться, що багато місць зараз окуповані, зруйновані. Ми ж там купу часу провели – місцевих багатьох знаємо. Дзеркала, шафки, ліжка, інші побутові речі солдатам не привезеш потягом з Волині, то ми по місцевих збирали, домовлялися.
19 лютого, за кілька днів до вторгнення, ми приїхали з Мар’їнки (місто на Донеччині,– ред.). Тоді вже відчувалося загострення. Тими дорогами, якими ми раніше їздили, не можна було – довелося полями вибиратися.
Але мій командир переконував: «Не те стратегічне положення, щоб війну починати. Я не вірю, що це станеться».
Потім їхали на Схід 27 лютого. Житомирською трасою ми одні рухались в той бік, всі інші – на Захід. Командир з Маріуполя, який пізніше загинув, дзвонив і казав: «Ви що. Вертайтеся в себе оборону організовуйте. Може, дві-три області вдасться зберегти».
Але ми вирішили рухатися далі – допомогу ж везли. Приїхали під Мар’їнку: бійців по кущах обстріли ганяють. Мені дали прапор і пакет документів, щоб вивіз на Білу Церкву. Богу дякувати, хлопці врятувалися і в полон не потрапили. Прапор зараз знову на фронті.
«Релігія на фронті не працює»
З бійцями проводимо спільну молитву, а потім спілкуємося особисто, якщо є такий запит. Самі звертаються рідко, але коли ти довго на позиціях, то з тим розговорився, то з іншим. І вже люди розкриваються – перестають з себе суперменів «корчити».
Військових чіпляє те, що я нетрадиційно проповідую. Тим, хто випиває на війні, кажу: «Я вас зараз сфотографую і покажу дітям, які малюнки роблять. Вони ж уявляють, що тут всі герої, а ви…» Приїжджаю наступного разу – стало краще: дисципліна.
Проте читання моралі не допомагає. Допомагає тільки Бог. Коли я спілкуюся з людиною, при цьому присутній Бог, і щось відбувається.
Обов’язково заводжу мову про сім’ю, бо в основної маси – проблеми вдома. Натомість про страх обстрілів не говорять – люди до всього звикають.
«Прильоти» – це ще не найстрашніше. Страшніше жити з 30 людьми, коли не зі всіма спільну мову знаходиш. Бруд, окопи, одне і те ж кожного дня, непорозуміння з командирами, рідними, які лишилися вдома.
Чи спілкуюся з невіруючими? На війні атеїстів не буває. Зазвичай вони не проти поговорити. Бог дав мені авторитет і вплив духовний, тому багато військових стоять і кожне слово з’їдають.
Більше довіряють, коли бачать, що привожу корисні речі. Ми завжди шукаємо щось, щоб не їхати з порожніми руками: машини, запчастини… Людина ж спершу матеріальне оцінює – це її зацікавлює. Але основна місія все ж духовна.
У душу нікому лізти не можна. Тому розмови – лише з тими, хто хоче. Але коли ти приїжджаєш другий, третій раз, бійці вже тебе знають і самі пропонують.
Ті, до кого їжджу вісім років, мене поважають. Знають, що я присвятив цьому шмат життя.
У 2015-му молилися за офіцерів, а комбриг раптом встає і виходить. Питаю, що сталося, а він: «За мене після війни помолитеся, я стріляю в людей, я вбивця».
Я тоді відповів: «Ти ж не шапки з людей на вулиці зриваєш і вбиваєш. Ти захищаєш свій народ. А як його захистити без зброї?»
***
Дуже круто, коли командир розуміє, чому потрібен капелан і сам запрошує. Коли тільки починали, це було дико. В радянській армії не було капеланів. Але зараз вони так багато роботи зробили, що вже ніхто не питає, нащо це.
Бути капеланом – це покликання. Так само як воїном. На жаль, бувають різні люди. Релігія там не працює. Працює тільки віра, тому я говорю не те, що мене навчили в семінарії, а те, що сам пережив, те, що працює в моєму житті.
Релігія – це гарний фасад. Але всередині може бути мавзолей: пліткарі, інтригани. Релігія більше пильнує за тим, як ти одягнутий, як говорив. Підстригли правильно, спідницю довгу вдягнули, сережки познімали і все, готово. А віра – про те, що всередині.
Моя віра – це «Бог захистить, якщо я не зраджуватиму дружині, пакостей нікому не робитиму, слухатимуся командирів». Якщо ти не слухаєшся командира, то як ти Бога будеш слухати? Цього і вчу солдатів.
Розмови «командири – погані, хлопці – хороші», «командири кинули» – це диявольське. Розказав якийсь Вася-алкаш, якому в цивільному житті «Зеленський – поганий, поліція – погана, все погано». Так він і на фронті так само поводиться. А хтось вірить.
Я також привчаю бережно ставитися до волонтерських передач. Щоб не було так, що машина – це розхідник, який зовсім не треба берегти. Люди на неї гроші збирали.
***
На цій війні з нашою армією Бог. Людям це треба пояснити, бо мотивація є не у всіх.
А так то в непереможність радянської армії я і сам вірив, коли служив, хоча з тисячі бойових машин ні одна не заводилась – все розкрадено було. Зараз з цим міфом боремося.
«18 років коловся – ніхто нічого не міг зробити»
Звісно, лише розмовою ситуацію не виправиш. Знаю із власного досвіду.
Я в школі був некерованим. Дитяча кімната міліції, виправна колонія. Купа розмов, які не допомагали.
Батька не було, мама весь час працювала, щоб прогодувати трьох дітей, тому мене виховувала вулиця. В 14 років почав випивати, а потім і на наркотики перейшов – у Нововолинську це було повально. Крав, коловся, гроші забирав в людей. Тричі сидів по два роки. За третім разом вирішив, що час змінюватися.
Думав, мені «хана», але одного разу люди порадили: почни молитися. Побачив біля кінотеатру зібрання п’ятдесятників і пішов до них. Пройшов реабілітацію. Одружився, народилась дитина. Це мене врятувало.
Тому я всім кажу: віриш-не віриш, а варіантів немає. Тільки Бог може зробити людину щасливою.
Дружина – теж з колишніх наркозалежних. Ми почали служити людям разом: до війни допомагали безхатькам, ув’язненим.
У 2014 році відкрили реабілітаційний центр «Маханаім», де надаємо притулок колишнім ув’язненим, нарко і алкозалежним. Пізніше будемо приймати також ветеранів, яким це потрібно.
Медикаментами не лікуємо. Наше завдання – познайомити з Богом і врятувати через віру. Якщо Бог не допоможе, ми вже нічого не зробимо.
Іншого сенсу я навіть не бачу. Жити для себе весь час не приносить задоволення, а це мені подобається: на війну їздити, в тюрми.
На фронті я, можна сказати, відпочиваю. Там люди справжні. А тут – дзвінки безкінечні, тягнуть тебе в різні сторони. Втомлює, але без того ніяк.
Текст і фото: Віта Сахнік
Коментарів немає
Залишити коментар