«Чудом вціліла, коли в чергу летіли ракети», – вчителька з Лисичанська

До повномасштабного вторгнення Ганна Дарніченко вчителювала в Лисичанському ліцеї №13, викладала фізику, астрономію, математику і захист України.

Зараз пані Ганна разом з сім’єю мешкає в Княгининку, поблизу Луцька, в гуртожитку місцевого ліцею. З 1 вересня жінка повернулася до роботи. Вона веде дистанційне навчання для своїх учнів з Лисичанська, а також має години в Княгининському ліцеї, пише Сила правди.

Ганна Дарніченко каже, завжди знала, що велика війна неминуча. З 2014 року більшість Луганської області була окупована. А сам Лисичанськ кілька місяців, з травня по кінець липня, також був захоплений проросійськими терористами з так званої ЛНР. Тому, 24-го лютого, почувши перші вибухи, жінка одразу зрозуміла, треба діяти.

«Пам’ятаю, це була п’ята ранку. Я вже виходила з дому, мені потрібно було раніше потрапити на роботу. Планувала поїхати перевірити зошити, підготуватися до уроків. Стою на вулиці, а воно як бахне. Серце зупинилось, мозком розумію, що щось не те, а ноги згинаються самі. Одразу поїхала на роботу, забрала комп’ютер, деякі речі й навчальний план. Війна війною, але, думаю, навчальний процес піде рано чи пізно. Далі побігла за продуктами, вистояла чергу в аптеці, бо потім вже не вдалося б нічого купити. Ми пережили це в 2014 році, тому знаємо що це таке», – пригадує ранок 24 лютого Ганна Дарніченко.

Наступні 40 днів сім’я Дарніченків провела в підвалі. Всі сподівалися, що це закінчиться якнайшвидше. Але надія щодалі танула. Звичайний похід за продуктами ставав неможливим через цілодобові сильні обстріли. Одна з таких спроб роздобути трохи їжі закінчилась для жінки контузією. Тоді вона чудом вціліла, коли в чергу людей за хлібом прилетіло три ракети. Про події, що стали останньою краплею терпіння пані Ганна розповідає так:

«Це була ніч, ми тоді спали. На звуки вибухів чи обстрілів ми навіть не реагуємо. У мене діти розрізняють на слух будь-яке озброєння. Менший син питає: «То наші?». Кажу: «Наші. Ще поспи пів годинки, а потім підемо в підвал». А далі скинули фосфорну бомбу. Світло було таке біле-біле, що дивитися на нього було неможливо.

У нас були забиті вікна і через щілини те світло освітило весь дім. А цей звук я запам’ятаю назавжди, коли фосфор горить в небі, він шумить. Той шелест пробирає аж до кісток. Я накрила собою меншу дитину і в мене розірвалося серце. Бо другу не змогла закрити… Він підліток, а мене на двох просто не вистачило б. Тоді зранку я подумала, що треба вибиратися, інакше ми – смертники».

Тоді рятувальники вже нікого не забирали з району, де проживали Дарніченки. Адже зовсім поруч точилися запеклі бої за міст через Сіверський Донець. Але Ганна більше не могла чекати, крім постійних смертоносних обстрілів, професія жінки наражала її сім’ю на небезпеку.

«Накрила сина своїм тілом, і зрозуміла, якщо не поїдемо зараз, ми – смертники», – вчителька з Лисичанська, яка переїхала на Волинь

 «М’яко кажучи, то дуже не корисно для здоров’я бути вчителькою захисту України в Луганській області. В нас ніколи не знаєш, коли тебе здадуть. З кожним днем я розуміла, що мені небезпечно виходити з дому, а звичайний похід за продуктами може стати останнім. Повернешся чи ні, – ніколи про це не дізнаєшся. Якщо тебе просто вб’ють, то не страшно, а якщо катуватимуть?

Мої здогадки, що мені може бути непереливки справдилися, коли моєму чоловіку подзвонили і сказали бути обережними зі своїми контактами. Ми дізналися, що нас здала сусідка. Дівчина виросла в мене на очах. Не знаю, чим її там заманили, але вона стала активісткою, їй сподобалося те життя. І всі, хто був в її телефоні, всі, хто коли-небудь перейшов їй дорогу, автоматично були під загрозою. Я це називаю «ЛНРівське ку-ку».

На щастя, нас вчасно попередили, що ми в списку всією родиною. Під час війни багато хто показав свою сутність», – пояснює жінка.

Пані Ганна пригадує, тоді поставила собі за мету вибратися з пекла. В дорогу вирушила лише з дітьми і пляшкою води. Довго йшли пішки під обстрілом, поки не зустріли людей, які запропонували допомогу.

«Віруючі люди вивезли нас до центру міста у їхню організацію. Я не знаю, яка це організація, я не пам’ятаю облич цих людей, я лише пам’ятаю, як нас забрали. Там було гаряче, летіло всюди над головами. Той водій дійсно герой, хоча б для тих людей, яких він вивіз з пекла.

Далі вони посадили нас в автобуси, я навіть не зрозуміла чому,  хоча і не запитувала цього, бо була надто перелякана, ще й в додаток контузія не давала спокою. В той момент я лише думала про те, що тут безпечно і нас зараз вивезуть. Тож мене посадили в Лисичанську і висадили в Княгининку. А тут вже обігріли та нагодували», – розповідає вчителька.

Ганна з дітьми і родичами чоловіка виїхала з Лисичанська у квітні, а в липні російські війська окупували місто. Там, каже жінка, залишилась її мама, яка навідріз відмовилась покидати рідну домівку. З нею немає зв’язку ще з сьомого травня.

«Я не знаю як вона, мені не можна з нею спілкуватися, це може її вбити. У нас у місті певний час були розквартировані кадирівці та вагнерівці, їм там почало щось вибухати. І вони почали підозрювати місцевих. Тепер у нас фільтрація по секторах, місто поділене на клітинки.

До того ж там немає зв’язку, якщо вона раптом знайде спосіб і захоче вийти на інший сектор, а у неї буде дзвінок з України, перевірять і все – більше не повернеться. Не можна в жодному разі, але я знаю і вірю, що з нею все добре. Вона має стержень. Ми разом в школі працювали і я, жартуючи при учнях, сварила її: «Куди без шапки виходиш?!» Згадую і сльози навертаються! Нехай ніколи війна не розлучає рідних.

Вона не змогла залишити рідні місця: дім, школу… У мого дідуся теж такий характер був. Він був дуже хорошим інженером, маючи можливість працювати в Європі на будь-якому заводі, він зробив інший вибір. «Навіть у такій дірі, як Лисичанськ діти мають право на європейську освіту». Він працював у школі під Лисичанськом пів життя, а наше місто називав маленькою Швейцарією», – розповідає Ганна.

 «Накрила сина своїм тілом, і зрозуміла, якщо не поїдемо зараз, ми – смертники», – вчителька з Лисичанська, яка переїхала на Волинь«Накрила сина своїм тілом, і зрозуміла, якщо не поїдемо зараз, ми – смертники», – вчителька з Лисичанська, яка переїхала на Волинь«Накрила сина своїм тілом, і зрозуміла, якщо не поїдемо зараз, ми – смертники», – вчителька з Лисичанська, яка переїхала на Волинь«Накрила сина своїм тілом, і зрозуміла, якщо не поїдемо зараз, ми – смертники», – вчителька з Лисичанська, яка переїхала на Волинь

Далі на сім’ю Дарниченків чекав етап освоєння на новому місці і спроби налагодити життя. Це досі непросто. Жінка пригадує, через страх перші 3 доби не виходила з будівлі гуртожитку. Та все ж найважче дітям.

«Перше, що менший син запитав по приїзду: «А чому тут горить світло?» Нас привезли ввечері і він не вірив, що так буває. Для нього все було дивним. Наприклад, те, що тут можна кудись вийти. І навіть не зважаючи на це, молодший не виходив більше місяця на вулицю, у нього дуже велика травма. До цього часу він вже цілих 2 рази виходив в коридор, дитина дуже сильно налякана. А коли бачить людей, то його взагалі охоплює страх. Це і не дивно, на жаль, за його маленьке життя в нього було багато приводів боятися людей.

На долі старшого сина це вже друга війна. Важко дітям, вони в мене бачили страшні речі. Поранило сусіда і вбило його дружину, яка якраз вийшла подоїти корову. Чоловік не зміг витримати втрату і з’їхав з глузду. Згодом ДСНС вивезли його у медичний центр. Мої діти все це бачили і розуміли, що мама теж може не повернутися. Вони знають, що градів можна не боятися, бо підвал їх врятує. І знають, що треба боятися людей», – продовжує співрозмовниця.

Життя на Волині спокійне, хоч тут також доводиться водити учнів в укриття під час повітряних тривог. Ганна Дарніченко тішиться, що ці діти не знають того пекла, яке пережили її власні там на Луганщині. Жінка каже, що учні часто запитують її про війну, про російську мову.

 «Наш край дуже суворий, це місце військових. Постійно на цьому клаптику точилися бої і вирішувалися конфлікти. Наша область і місто дуже багатонаціональне, тому в нас прийнято відповідати мовою, якою до тебе звернулися. У нас це нормально, коли всі спілкуються різними мовами, дуже поширена навіть англійська і німецька. У мене мама – козачка, дід – з українського козацького поселення, бабуся – з поселення донського козацтва, а зі сторони тата – поляки і білоруси. Якою мовою я буду розмовляти? Українською. Бо я тут живу, це державна мова, я звикла нею спілкуватися.

Одразу пригадую професора із Сєвєродонецька Стенцеля Йосипа Івановича. На його парах збирався весь потік – 500 студентів. Коли він викладав завжди казав: «Я знаю 12 мов, іспити можу приймати будь-якою мовою і це буде ваш вибір. Але я викладаю українською мовою і це мій вибір». Тому в нас вчили українську студенти з Нігерії, Пакистану, з Індії і так далі. Чесно кажучи, немає в Луганській області мовної проблеми.

Діти запитують в мене про це, тому що їм просто нав’язали цю думку. А я їм кажу: «Я з Лисичанська – рідного міста Володимира Сосюри. Як ви вважаєте, людина, яка написала вірш «Любіть Україну», який відомий на весь світ, не знав української мови? Це тисяча кілометрів – не мільйон світлових років, я просто приїхала з одного кінця країни в інший. У нас все так само, як і у вас.

Я проїхала тисячі кілометрів і різниці не відчуваю ані по дітях, ані по дорослих. Я вже працюю 19 років з дітьми і бачу, що вони нічим не відрізняються. Просто наші лякані, а ці ні. До того ж ми абсолютно нормально і легко інтегрувалися у Княгининівську громаду. Спершу ми просто проживали у гуртожитку ліцею, а під кінець серпня директор шукав людину, яка буде працювати. Оскільки виїхало багато спеціалістів, мені запропонували викладати фізику і я погодилась».

Та все ж після перемоги України Ганна зі своєю сім’єю планує повернутися додому і відбудувати свій рідний куточок, знову створити «маленьку Швейцарію» в Лисичанську. Крім того, далі хоче працювати і давати достойну європейську освіту дітям.

«Я вже казала, що у людей з Луганщини є свій стрижень. Він не просто сталевий, він залізобетонний. Саме через нього я зберігаю внутрішній спокій і можу тільки сивіти. Моє руде волосся залишилося ще у 2014 році. Приїжджі люди не так реагують на це, а ми вітром висушені, сонцем випалені. Тепер ми розкидані по всій країні, але маємо змогу говорити, працювати на перемогу кожен на своєму фронті. Дивитися кожного дня дітям у очі, попри все навчати, бути чи не єдиним місточком у мирне шкільне життя тепер електронного ліцею – неабияка відповідальність.

Ми сильні! Ще зовсім трохи, кілька зусиль і почнемо відбудову, будемо садити дерева і квіти, радіти посмішкам наших дітей, нехай і з такими сумними дорослими оченятами. Жодна дитина в світі не має таке побачити, саме тому у вчителів складна і відповідальна місія – навчати майбутніх лікарів, космонавтів, будівельників, підприємців, президентів, всіх, хто будуватиме мирне життя».