Отець Василь Квашко родом з Волині, проте служив у храмі ПЦУ на Запоріжжі. Селище, де він мав парафію, досі перебуває під окупацією.
Про це пише .
- Як ви опинилися аж у Запорізькій області? Чому саме там служили?
- Після закінчення семінарії хотів залишитися біля своїх батьків. Проте через деякий час однокурсник покликав мене в гості до себе на Запоріжжя. Там мені владика запропонував залишитися. Тим паче, що було місце – у смт Веселе, де 2000 року зареєстрували релігійну громаду і планували будувати церкву. Тоді це була УПЦ КП, а після Томосу ми стали ПЦУ.
- 24 лютого 2022 року... Як ця ніч та подальша окупація сколихнули вашу громаду?
- Ніхто навіть не очікував, що почнуться воєнні дії, населення жило своїм буденним життям. Я з сім’єю тоді дня прокинулись, як і всі, мабуть, від нічних вибухів. Вони лунали в сусідньому районі. Чули гул літаків. Було дивне відчуття – нерозуміння того, що відбувається. Ми переглянули новини і зрозуміли, що це війна. Зранку утворилися черги біля магазинів, на заправках, кожен ділився інформацією від своїх родин з інших областей.
І от у такій черзі мені розповіли, що окупанти вже зовсім близько і велика їхня колона рухається в наш бік, до Мелітополя. Тоді ми з дружиною домовилися, що поки залишимося вдома, а за першої потреби виїдемо з селища. Потім заїхала військова техніка, це були наші війська. Вони зупинилися якраз біля нашого будинку. Місцеві фермери почали звозили їм пальне, яке в них залишилося, а люди повиходили зі своїх будинків. Ми також. Усі ми боялися, що хтось видасть місце перебування наших військових і туди вдарять росіяни, по будинках. Потім вони поїхали далі, а в нас з’явилося відчуття окупації. У перші дні не було ще так відчутно, але згодом у наше селище почали заїжджати окупанти та схиляти місцеву владу до співпраці. Тоді ще була можливість, тому люди масово виїжджали до Запоріжжя. Проте були й ті, хто залишився і навіть під окупацією волонтерив для ЗСУ. Були жінки, які возили харчі у місто Василівка під приводом, що там проблеми з продовольством. Насправді всю цю їжу, борщі навіть, вони возили, долаючи російські блокпости, українським військовим. Потім наші й Василівку покинули, тому таке волонтерство припинилося.
Серед населення тут почалися суперечки й одразу показали себе прихильники «русского міра», зрадники серед органів влади. Моя дружина держпрацівниця, і я пригадую, як їй було важко: архіви та документи громади ми спочатку ховали у себе у квартирі. Нашого селищного голову окупанти побили через його відмову з ними співпрацювати. Проте знайшовся депутат з Опозиційного блоку, який просився на місце голови, так і очолив громаду.
- Чи приходили окупанти до вас та що хотіли? Чи не було вам страшно залишатися?
- З перших днів окупації розумів, що мені також не дадуть спокою. Тоді окупанти вільно ходили по будинках, перевіряли паспорти, вони мали списки колишніх військових і проукраїнських громадян. Деяких людей забирали «на підвали». Усе це дало зрозуміти, що щось схоже чекатиме і на мене. Одного дня в селище приїхало багато військових російських, вони з бронетехнікою розгрупувалися по вулицях. Тоді я вирішив сидіти вдома і підготував документи – окупанти проводили рейд. Мені подзвонила парафіянка і сказала, що росіяни зайшли на територію церкви та шукають мене. У цей момент якраз подзвонили у двері, там стояли військові в балаклавах. Вони мене обшукали та сказали, щоб я з ними поїхав до храму і відкрив приміщення. У церкві вони провели дуже детальний обшук. Мене ще дивувало, що вони могли шукати у храмі?! Потім сказали, що вони шукають зброю тут, бо в них є така інформація і навіть дехто з жителів це їм підтвердив. Я очікував, що їхню увагу може привернути література українською мовою. Пам’ятаю, що навіть два наші прапори заховав перед тим. Але ні, вони шукали зброю. Їх було 6 осіб, і це не були просто військові, а спецпризначенці під 2 метри росту. Також ставили різні провокаційні запитання, які стосувалися історії нашої держави та церкви. Далі мені сказали, що розмовлятимуть зі мною в іншому місці, натякаючи на «підвал». Я вже був готовий, що додому не потраплю. На щастя, десь тоді моїй дружині подзвонив кум і вона йому розповіла, що мене забрали військові. Він приїхав до церкви, щоб з'ясувати ситуацію, вся увага перейшла на нього. Після цього, на щастя, вони поїхали по своїх інших справах, хоча сказали, що ще повернуться.
- Але й після такого ви не виїхали на підконтрольну територію. Чому?
- До мене часто підходили люди та просили не їхати. Тоді виїжджали вчителі, лікарі – всі. Сусідка просила не залишати їх. І мене це зачепило. Вирішив: що б не сталося, я все ж залишуся. Головне, аби моя сім’я була в безпеці. На початку травня дружина з дітьми виїхала до батьків. Заради дітей. Ми домовилися, що кожного дня звітуватиму їй, як пройшов мій день.
Далі все було більш-менш нормально, мені дозволили далі служити. На богослужіння збиралося багато людей і ми навіть молилися за Україну та нашу перемогу. Не було страху, що хтось може нас здати. Це якось об’єднувало. Я запросив протестантські громади до нашої церкви, щоб ми разом молилися. Кожен так, як йому дозволяли звичаї їхньої церкви. Лунала молитва під гітару і це дуже надихало. Місцевим жителям це було вкрай важливо.
Ситуація ще більше змінилася, коли окупанти покинули Херсонщину і хлинули сюди. Місцева влада заселяла їх у квартири тих, хто виїхав. Росіян було дуже багато – всі вулиці у військовій техніці. Люди боялися зустрічі з ними.
Знаєте, люди в окупації хотіли стати свідками того, як їх звільняють і щоб над будівлями знову майоріли українські прапори. Бажання виїхати у мене не було. Мене примусово депортували.
- Розкажіть про день, коли вас депортували.
15 листопада до мене завітали окупаційні "правоохоронні органи", щоб я поїхав з ними, аби уточнити якусь інформацію про мене. Якось навіть не сподівався, що цього дня вже не повернуся у свій дім. Мене привезли до відділку, в кабінеті дільничний ставив стандартні питання про мою біографію. Нічого незвичного. Після цього в кабінет зайшли 4 представники ФСБ і зачитали статтю, за якою я виявився «заарештований». Нібито беру участь у терористичній діяльності. При цьому кайданок на мене не наділи, а продовжували розмовляти зі мною. Говорили про співпрацю, питали багато разів, куди я подів зброю, морально тиснули на мене. Так тривало 4 години, але я стояв на своєму. Потім сказали написати мені звернення на ім’я Балицького, щоб мене депортували. Після цього мене повезли у Василівку до блокпоста і сказали мені йти. Я йшов у бік Запоріжжя до пізнього вечора, поки не натрапив на наших військових. Без речей, лише документи і ключі.
Паралельно з тим допитом відбувалися обшуки в мене вдома й у храмі. Вони виносили багато речей з мого дому. Забрали у мене квартиру і поселили туди своїх військових, авто також забрали та розмалювали своїми символами, а територію храму закрили. Не так давно туди привезли священника з Іркутської області.
На Волинь я приїхав десь через місяць. У Запоріжжі ще мав справи, розмови з СБУ. Та і надіявся, що вдасться хоч якісь речі свої доставити з Веселого. Ті, що не розікрали окупанти. Сусіди допомогли з цим, але потім їх хтось здав. Їм погрожували.
- Після звільнення Веселого плануєте туди повертатися?
- Я собі думав, що обов’язково повернуся. Але я священник і не я обираю, де служити. На Волині мені дали парафію. І тепер люди тут уже надіються, що залишуся з ними. Бажання є в першу чергу, побачити ту справедливість, яка має настати на поки що окупованих територіях – щоб була звільнена територія, окупанти наказані та було гідне перепоховання тих військових із Веселівщини, які загинули.
Я хочу бути свідком того, як у нашому селищі все зміниться і люди свідомо святкуватимуть День Незалежності та розумітимуть ціну цього.
Коментарів немає
Залишити коментар