Історія Марини Чуйкової, яка пережила полон у «ДНР»

19 червня у світі відзначають Міжнародний день боротьби за ліквідацію сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК). Це досить табуйована тема на сьогодні, але водночас — надзвичайно актуальна. За даними Офісу Генерального прокурора, станом на 1 квітня 2025 року, зафіксовано 349 фактів СНПК, скоєних російськими військовими. Багато з цих жінок обирають мовчати про пережите, оскільки бояться осуду або не мають доступу чи довіри до психологічної допомоги.

Марина Чуйкова одна з небагатьох, хто наважився говорити про свою історію вголос. Жінка довгих півтора року терпіла знущання та жорстоке поводження через свою проукраїнську позицію в полоні у бойовиків ДНР. Робота з психологом на безоплатному проєкті GiDNA від фонду Future for Ukraine допомогла їй віднайти сили та подивитися у вічі власній травмі. Розповідаючи свою історію, Марина знову й знову переживає ті події 2018-го, але тепер жінка має сили їм протистояти. 

“Мене якось запитали, чи була я зґвалтована в полоні? Я відповіла: під час миття за мною підглядали у дірку в дверях, я ходила в туалет у стаканчик під відеонаглядом, мене змушували роздягатися на допиті. Так, це не зґвалтування, але це — сексуальне насилля!”. 

Марина проживала у Горлівці з двома синами та 80-річною матір’ю, коли у 2014 році в її дім прийшла війна. Сини евакуювалися до Харкова, а жінка залишилася з матір’ю у своїй квартирі вже на окупованій території ДНР та намагалися вижити на збережені гроші. Так було впродовж 4 років. 

У березні 2018 року жінка разом зі знайомим поїхала до Харкова навідати дітей. Утім на контрольно-пропускному пункті «Микитівка», що між ДНР та підконтрольною Україні територією, у Марини забрали паспорт для перевірки, відвели в окрему кімнату та забрали телефон. 

“Мене роздягли догола та обшукали повністю. Нічого не пояснюючи, обшукали всі мої речі, а потім зачинили в окремій кімнаті. Потім з Донецька приїхали два кремезних чоловіка, вони називали мене шпигункою та “укропкою”, знали дати народження мене та моїх дітей. А потім одягли мішок на голову та повезли в невідомому напрямку”, — розповідає Марина. 

Жінку посадили в окрему крихітну камеру, розміром приблизно 3 на 3 метри.  На стінах були сліди крові, валялися дошки фанери — очевидно тут робили перев'язки пораненим. Марина почула, як десь угорі зачинилися кілька металевих дверей — вона була у підвалі без вікон і туалету. Було дуже холодно, ледь жевріла одна лампочка. У кутку камери стояли 2 бутилі наповнені сечею з кров’ю. 

“Раптом почулося клацання металевого замка, до сусідньої камери завели бородатого хлопця, він був весь побитий, йшов з опущеною головою. Я запитала гучно у сусіда, де ми є? На що то відповів: я Ігор, ми в Донецьку, в МГБ (Міністерство державної безпеки ДНР)”.  

У підвальній камері Марина Чуйкова пробула майже місяць. Її водили на допити, змушували підписувати фальшиві зізнання та постійно принижували. 

“Я бачила лише їхні ноги, бо на голові в мене був мішок, це були цивільні. Мене постійно називали українською повією, укропкою, погрожували розстрілом, якщо не підпишу згоду”. 

Жінку утримували в жахливих умовах та без медичної допомоги. За її словами, вночі по ній повзали таргани та пацюки, після чого на ранок все тіло було в укусах. Лише на 7-й день полону у підвалі Марині дозволили помитись. 

“Я відчула, що моє тіло смердить тією камерою: суміш крові, сечі та плоті, що гниє. Це був запах страху. Увесь час, поки я милася, за мною стежив наглядач крізь дірку у дверях”, — з болем пригадує жінка. 

17 квітня 2018 року Марину Чуйкову перевели до Донецького СІЗО на період слідства, а у серпні наступного року їй винесли вирок: 11 років за шпіонаж за 321 статтею так званого Кримінального кодексу ДНР. За 2 місяці Марину Чуйкову перевели до Сніжнянської виправної колонії, де вона перебувала аж доки не потрапила на обмін — наприкінці грудня 2019 року.

Після звільнення з полону Марина оселилася з дітьми у Харкові, відкрила власну справу — життя почало налагоджуватись. Але почалася повномасштабна війна, і жінці знову довелося шукати прихисток. Обидва сини Марини були залучені до оборони: військова служба та волонтерство. Тоді Марина вирішила їхати за кордон — до Німеччини. 

Там, у невеличкому містечку, жінка влаштувалася на роботу доглядальницею в будинку для літніх людей. Життя стало безпечним і розміреним. Тоді Марина почала відчувати сильну тривогу: нав’язливі сни, хвилювання за дітей, які в Україні. Вона відчувала, що травма полону нікуди не зникла, а проявилася з новою силою. Тоді Марина почала роботу з психологом на проєкті GIDNA від фонду Future for Ukraine, який безоплатно допомагає жінкам віднайти внутрішні опори після емоційних травм, спричинених війною. 

Психотерапевтка проєкту Марина Кузьмин пояснює, чому травму пережитого насилля неможливо просто забути — її необхідно пропрацювати з фахівцем якомога раніше: 

“Спогади про пережитий травматичний досвід мають здатність капсулюватися, коли організм має мобілізувати всі свої сили на виживання. Утім, з часом, коли життєві обставини змінюються і з’являється відчуття безпеки, мозок намагається оживити травматичні спогади та пропрацювати їх, аби відновитися. Таке явище має назву посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), який може проявитись як за пів року, так і за 10 років після стресових подій. Часто поштовхом звернутися до спеціаліста стають повторювані флешбеки, кошмари, хронічний стрес або життєві кризи, через які жінка більше не може ігнорувати свій травматичний досвід”. 

За два роки роботи фахівці GIDNA провели понад 680 індивідуальних сесій. 91 жінка отримала кваліфіковану анонімну допомогу психолога. 

Може здатися, що ця цифра не така вже й велика, але в розрізі загальної статистики та стигматизації теми сексуального насилля в суспільстві, коли жінка мовчить про пережите через сором, страх або недовіру, — це вагома допомога! 

Психотерапевтки проєкту GIDNA наголошують, що коли ми говоримо про СНПК варто розуміти, що цей досвід несе складні наслідки і для майбутніх поколінь жінки. Існує поняття «трансгенераційна травма» — це  травма, яка передається від першого покоління тих, хто пережив страшний досвід, до наступних поколінь нащадків через складні механізми посттравматичного стресового розладу. Тобто дитина копіює стратегії поведінки та реакції від мами. А травмована мама має деструктивні реакції та надмірні страхи і відповідно реагує на світ. 

Саме для того, аби кожна жінка, яка пережила СНПК або стала його свідком, могла без страху звернутися та отримати кваліфіковану допомогу психолога, було створено проєкт GIDNA. 

Усі сесії з психологами для учасниць проєкту безоплатні, GIDNA фінансується коштом донорів і партнерської підтримки. До Міжнародного дня боротьби за ліквідацію сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, фонд Future for Ukraine організував серію майстер-класів і ресурсний ранок в заміському комплексі. У програмі: ранкова йога, саундхілінг, програма релаксу та чайна церемонія. За донат до ретриту долучилися представниці соціально відповідального бізнесу, лідерки думок, представниці культурного, медіа та громадського сектору. Подія зібрала 60 тисяч гривень, усі гроші передали на підтримку проєкту GIDNA. У липні також плануються додаткові ретрити для всіх охочих, розклад опублікують в соцмережах фонду. Також долучитися та допомогти українським жінкам, які постраждали від сексуального насильства під час війни, можна на сайті.