Більше п’яти місяців мешканець Любешівщини Василь Труш бореться за відновлення здоров’я після того, як в серпні отримав серйозні поранення під Бахмутом.
Про це пише газета «Нове життя».
Важко навіть уявити, що довелося пережити сержанту Трушу того жахливого 7 серпня. То вже нині, через місяці, він детально розповідає про ті події, котрі навіки змінили його життя. Але за цими словами – величезний океан фізичного й душевного болю, море виплаканих сліз рідних та незліченні ріки надій і сподівань всієї родини. Бо ж надто довгою і складною є дорога до відновлення сил у нашого земляка. При цьому навіть нині він ні на хвильку не шкодує, що пройшов воєнне пекло і, якщо потрібно буде, знову готовий піти воювати. Бо ж головне, за його словами, – вигнати клятих ворогів із території України. Аби його синочки, котрих любить понад усе на світі, не знали жахіть війни.
Саме для цього ще наприкінці березня Василь Труш з’явився у військкомат. А вже 4 квітня пішов служити. Спочатку трохи побув у Львові на навчанні, далі ж вирушив у саме горнило новітньої війни – на Бахмутський напрямок. У складі штурмового підрозділу витісняв рашистів із рідної землі. Там, усього за якихось десять кілометрів від Бахмута, й отримав тяжкі поранення.
«В окоп наших хлопців потрапив снаряд. Серед поранених тоді був і житель Любешівської Волі Олександр Гриневич. Особисто я його витягував із обваленого бліндажа. А Діма Зімич із В’язівна, який у жовтні загинув, тоді відвозив їх із позицій. Коли ж приїхала машина вдруге по хлопців і ми були геть біля неї, прямісінько в авто попав міномет…» – пригадує ті страшні хвилини Василь Труш.
Біль… Невимовно сильний. Очі нічого не бачили. Але розум узяв гору – любешівець усвідомлював, що потрібно якнайшвидше відбігти від машини, бо ж вороги продовжуватимуть її обстрілювати. Не помилився. Упав за кілька метрів і самотужки наклав турнікети. А в голові лиш одна думка: «Маю жити заради своїх синочків… Вони мене чекають…»
«Якби я не зупинив собі кров, то навряд чи вижив би. Та й загалом, тоді вдалося врятуватися лише мені. Інші хлопці загинули», – притишеним голосом розповідає наш земляк.
Військовий медик засунув пораненого бійця в окоп. Однак відвезти на безпечніші позиції відразу було нереально. Тож годин зо п’ять Василь залишався в окопі, хоча поранення виявилися дуже тяжкі: відірвало руку, порвало ноги, пошкодило зір, загалом тіло було прошите осколками та обпечене.
Ще два дні Василь Труш перебував у польових шпиталях, аж поки його не доставили до Дніпра. Коли прийшов там у свідомість, відразу ж попросив медиків дати знати рідним, що він живий. Тож саме від лікарів дружина Юлія і дізналася, що з її коханим сталася така біда. І вже буквально наступного дня разом із його мамою вирушила до своєї половинки. А вже коли через деякий час Василя перевели у Львів, завезла туди і двох синочків. Хоча на той час тато не зміг їх навіть побачити, бо ж упродовж місяця через травми зір узагалі був втрачений. Та головне – він нарешті мав змогу обійняти своїх кровинок.
Не злічити, скільки за ці місяці Василю Трушу довелося перенести операцій: на руку, ноги, очі. На щастя, нині він може ходити. Помаленьку відновлюється зір. Планують встановити протез на руку. Тобто попереду ще чекає довгий, нелегкий період реабілітації. Але найважливіше, що жахіття війни – позаду. Тепер любешівець насолоджується митями зустрічі з рідними, друзями, знайомими під час коротких відвідин домівки. Бо ж, як зізнається, підтримка у такі миті дуже важлива.
«Коли те все сталося, дружина розповіла, як мої земляки відгукнулися й допомагали нам фінансово та матеріально. Я дуже всім за це дякую. Адже повірте, роль такої підтримки не описати. Особливо – моральної. Ось навіть коли до нас у реабілітаційний центр приходили волонтери з «миколайчиками», то аж сльози на очі наверталися. Тоді просто хочеться жити…» – зізнається любешівець Василь Труш.
Коментарів немає
Залишити коментар