Бійці 20 БрОП «Любарт» у вільний час, як розповів заступник командира «Любарта» Андрій «Хорват» Дʼяченко, часто займаються саморозвитком.
Про це йдеться в інтерв’ю з Володимиром Золкіним.
«Їм це цікаво. От на Донбасі вийшли, наприклад, хлопці з позиції, мають своїх 7 днів умовного відпочинку, і ти приходиш, а там нема такого, що вони просто сидять, просто залипають в TikTok. Тобто ти приходиш, сідаєш, а вони говорять про якісь там екіпи, хтось щось прочитав в якомусь журналі про нову систему ПТРК. Хлопці сидять про це говорять, говорять про РЕБи, про дрони. Вони на цій хвилі знаходяться, в нас в підрозділі дуже люблять мілітарну культуру. Тобто це не просто рандомно. Це ж добровольчий підрозділ – всі бійці, які приходили до нас в загін, в батальйон, це ті, хто свідомо прийняв рішення прийти в підрозділ. Відповідно, це хлопці, яким дуже подобається мілітарна культура.
У нас зараз є хлопці, які прийшли 19-тирічними, кинувши університет. От Львівська політехніка, наприклад, є у нас один кейс. Він кидає університет, іде в армію і зараз цьому хлопцю 20 років, він уже старший лейтенант, тобто пройшов шлях від штурмовика, інтелектуал. Потім він перейшов у розвідку, аналітиком став і от зараз він офіцер розвідки штабу в 23 роки. Його колеги тільки університет закінчують і думають, чи то по закону до 23 років полишати країну, чи не полишати. А цей хлопець з його хлопцями, з якими він поступав в 21-му чи в 20-му році в університет, він уже пройшов такий шлях, що вистачить на п'ять життєвих таких історій. Тому насправді дуже хороший колектив у нас підібрався.
З однієї сторони, насправді воювати з молодими хлопцями, да, це зовсім інша філософія, тому що вони краще виконують завдання, у них більше тестостерону, більше бажання, більше мотивації, більше банально здоров'я. З іншої, дуже боляче і дуже прикро, коли 19-тирічний хлопець помирає. У нас, наприклад, є хлопець, який прийшов, на восьмий чи на дев'ятий день свого 18-тиріччя. Він прийшов у наш рекрутинговий центр, сам волинянин з села, яке знаходиться за декілька кілометрів від кордону з білоруссю. Він каже: «Я хотів потрапити в «Любарт» ще в 22-му році, мені було 16, і я всі ці два роки готувався». Він ходив в поле. Це вже нам потім його старша сестра розказувала, що він у 16 років ходив зі своїм кращим другом в поле, вчився рити окопи. Тобто два роки хлопець готувався, прийшов до нас, дуже добре воював, дуже високий потенціал був. І, на жаль, він загинув під Торецьком.
Або інший хлопець, який загинув в 22 роки, він приїхав зі США. Його сім’я виїхала в США ще якийсь 2018 рік був, він був підлітком. Тобто його нічого, окрім поклику крові та поклику до землі, його предків, не зв'язувало з Україною. Він уже навіть, коли приїхав, українську мову призабув. І він вступив в наш підрозділ, воював і загинув під Нью-Йорком.
От в цьому плані боляче воювати з молодими хлопцями, тому що, коли вони гинуть, подзвонити мамі 19-тирічного хлопця, сказати, що її син загинув, це я не знаю... В цей момент ти хотів би бути де тільки можна, будь-яке місце на планеті, здається, що ти в цей момент краще в пеклі обрав би бути, ніж робити цей телефонний дзвінок і говорити це мамі.
Коли в мене питають, чи війна – це романтична річ, чи це страшна річ. Так це от воно йде якимось букетом одним. Тут є місце і якійсь романтиці, і оцій такій справжній дружбі, і якісь щирості. І разом з цим це дуже страшна річ. Ну, як я завжди говорю… Та це не тільки я, якщо почитаєте Еріх Марія Ремарк чи Юнгера, то всі вони достатні в тому, що романтика закінчується, коли сусіду по окопу відірвали руку або ногу, або коли загинув твій кращий друг. Тоді романтика закінчується і тоді вже починається рутина», - розповідає Хорват.
Детальніше - дивіться у сюжеті.
Раніше ми писали, Яка вікова категорія бійців «Любарта». Як російські полонені реагують на «азовців».
Читайте також: Андрій Дʼяченко про історію створення підрозділу «Любарт»
Коментарів немає
Залишити коментар