Про захисника з Володимира Ігоря Скучинського українці дізналися з воєнних новин. Він був одним із командирів у бою, який згодом охрестили «дивом на Житомирській трасі». Тоді, в перші дні повномасштабної війни, українські військові назавжди зупинили колону російських окупантів, завадивши подальшому наступу.
Був ще бій, у якому Ігор Скучинський врятував життя побратимам, свідомо залишившись на позиції сам. За мужність і жертовність його нагородили двома орденами. Тепер, після численних госпіталів, протезування, він готується до... служби
Про нього «Волинь-нова».
«Пацани, живіть так, щоб не гидко було глянути на себе, коли бриєтесь»
Ігорю Скучинському – 35. У війську – з 2017 року. Каже, пішов туди після випадку в Києві, й абсолютно ні про що не шкодує:
«П’ять років тому йшов столицею й побачив хлопчину без ноги вище коліна, як тепер у мене. Молодий. Умивався в фонтані. Найімовірніше, учасник АТО–ООС. Тоді подумав: «От мені 30 років. Добре – є що їсти-пити, молода дружина, маленька дитинка, якась гривня заробляється. Але колись мене дитина запитає про цей час. І що я їй відповім?»... Насправді мені хочеться, щоб у нас була сильна держава і щоб наші діти не бачили того, що пережили ми: я – вже про той кривавий квест. Хоча платимо за те, що наша незалежність нам далася надурняк...» - каже військовий.
«Там, на передовій, не було когось, хто не боявся. Був звіриний страх – оте шосте чуття, коли ти ще не бачиш небезпеки, але все заздалегідь продумуєш, бо на кону стоїть не сто гривень, а життя. Перший місяць особливо був складний, але мусово було ту роботу зробити. І я своїм солдатам казав: «Пацани, живіть так, щоб вам не гидко було глянути на себе, коли бриєтесь, і оцінити свої слова, сказані своїй дитині, коли будете вчити її мужності, мудрості і чесності». Не хочу здаватися сталевим, хоробрим, але, напевне, я б ту частину життя прожив би так само. І мені хочеться залишити своїй дитині як мінімум добре ім’я. Щоб вона казала: «Мій батько був мужчина, а не втік у Польщу», - додає Ігор.
– До Різдва ви казали, що повернетесь у стрій.
– Я вже близько до своєї цілі. Військова частина направила мене на військово-лікарську комісію, щоб встановили поранення як факт. Мене вважають непридатним до подальшої служби, але, оскільки я маю бажання продовжувати службу, і командир бригади підтвердив, що йому такий офіцер потрібний у військовій частині, залишаюся служити. Правда, не на «бойових» посадах. Вважаю, хай на посаді інструктора хоча би частку тих практичних знань і навиків передам хлопцям – і завдяки цьому хай навіть один скористається ними, зможе зберегти своє життя, – то буде дуже добре. Мені здається, що зараз зняти форму, погони й перейти на цивільну професію – то надто просто. Не тепер.
Якщо відверто, якби мені назад ногу, то був би на фронті. Мене не злякав ніякий біль. Просто я вже пересуватися не можу по пересічній місцевості, як раніше. Плюс треба дотримуватися певних норм гігієни, пов’язаних із носінням протеза.
– Ваш молодший брат у фейсбуці поширив допис, що ви мали проблеми із протезуванням. Йшлося, що ви постраждали через дії міської влади Володимира й самого мера, які скерували вас на протезування у лікарню німецького міста-партнера й залишили напризволяще, коли з’ясувалося, що не туди. Прокоментуєте це?
– Я отримав негативний урок. У Міноборони є програма щодо протезування за кордоном, і мені пропонували нею скористатися, але мерія запропонувала інший шлях. Особисто Ігор Анатолійович Пальонка казав мені:
«Ти наш, Ігоре, наш містянин. Все буде добре». Я думав, що все-таки своя сорочка ближче до тіла... Якщо сказати коротко, то він – негідник. У Цвікау з’ясувалося, що я потрапив у звичайну районну лікарню. Медики, які мали би протезувати, навпаки сказали, що в мене дуже хороший протез. А я мусив пояснювати через перекладача:
«Друже, у нас, в Україні, такий називають навчально-тренувальним, а не хорошим». А потім ще й прийшов лікар зі Львівщини, який підтвердив, що мене не туди скерували. Я зв’язався з міською владою, і мені сказали, щоб я потерпів ще трохи, поки не передадуть гуманітарку, ліжка для геріатричного будинку. Навіть не на фронт. Я не цукровий, але я терпів на фронті, в госпіталях 24/7, бо ж розумієте, що знеболювальні не можна вживати безперервно, щоб не звикати до них. В ім’я чого я мав терпіти там? Я так і сказав, що ви не поважаєте той тяжкий труд, який робиться, що ви й ваші рідні в цей час м’яко спали й солодко їли... А то мені передають, що я невдячний. Тож я взяв виписку в німецького лікаря і знайшов людину, яка допомогла мені повернутися додому.
«Я кайфую від кожного дня»
– То ви маєте нормальний протез?
– Мені допоміг Олександр Охріменко, командир 14-ї ОМБр. Допоміг, бо він прекрасна людина. Сконтактував із вінницьким підприємством, яке виробляє протези з іноземних деталей (з Ісландії, навіть не німецьких). Якщо з водінням порівняти, то це – якби ви їздили на Фольксвагені й пересіли на Мерседес преміум класу.
– Як ви зараз почуваєтеся?
– Бог є на небі. Я кайфую від життя. Переоцінка цінностей. Ми ж були і на Донбасі, але там була зовсім інша війна. Маю побратима, який казав: «Командире, ми думали, що найстрашніше на Савур-Могилі і в Донецькому аеропорту, але там нам ракети й авіабомби не прилітали цілодобово». Тож я живу трішки повільніше, ніж жив. Мій друг, який загинув уже, мав 53 роки, казав: «Знаєш, Ігоре, чим скоріше живеш, тим швидше старієш. От зараз обернувся – як я жив? І сім’я ж є. А життя як спалах». Казав мені, щоб я не спішив. Зараз є можливість із сім’єю побути, донечка росте. В перший клас пішла. Я ж не бачив, ані як вона перші кроки зробила, ні як перші слова сказала: постійно то по закордонах був, то на Сході... Я в протезувальному бачив, як хлопці поопускали носи: «Як же жити далі?». То кажу: «Заїдь на кладовище – скільки там прапорів... Хлопці, які там лежать, їхні сім’ї, все віддали б, аби бути на твоєму місці».
– Зараз стільки важких боїв. І у нас, волинян, є вічна, здається, тема про наступ із білорусі. Що ви, пане Ігоре, думаєте про цю стадію війни й про «сусідів»? Що порадите нам, цивільним?
– Ви особисто як людина нічого не зміните. Те, що цю ситуацію багато разів проаналізовано, зроблено висновки, – це факт. Маю на увазі командування ЗСУ, Головне управління розвідки і державну владу. Як мінімум – усе підготовлено, як максимум – усі можливі напрямки під вогневим контролем. Неочікуваності не буде. Щодо ударів з повітря, ви ж чули про іноземні протиповітряні комплекси «Патріот»? Вони ж не просто так сюди приїхали. Тим більше можуть працювати і з землі по повітряних цілях, і по наземних. І якщо білорусь на початках не вклинилася у війну (маю на увазі – своїми силами й засобами армії), коли ще діяв міф, що російська армія – це щось, то чим далі на шляху до нашої Перемоги, тим менше шансів, що вони долучаться: лукашенко ж розуміє, що в іншому випадку вже не зможе назвати себе заручником ситуації, багатостраждальною вівцею, бо підпише собі смертний вирок. А що робити? Читати цікаві книжки, любити чоловіків, жінок, дітей і молити Бога, щоб наступний день був і був кращим за попередній.
«Я живу!»
– Де ви шукаєте силу для життя у своїх нових умовах?
– Мені зараз опустити носа – означає зганьбити тих, кого немає в живих. Вони лежать у землі, а я ходжу. Так, на протезі, так, щось десь болить. Не можу собі дозволити гнівити Бога, бо з тієї ситуації, в якій опинився, я вишкрябався (я ж таки не стік кров’ю і ще потрапив до хорошого хірурга, який витягнув мене з того світу: ніхто ж не хотів брати на себе потенційну смерть, відбиток ще одного хреста). Я живу! А тепер – от у мене дитина, мов дзвіночок, молода красива дружина, батьки, брати. Що ще хотіти?! Ще я читаю. Відволікає від дурних думок. Мені дружина на День Збройних сил подарувала 4 томи «Шерлока Холмса». До того читав «Вони боролися за волю України» (про УПА, підпілля), «Майн кампф» («Моя боротьба»), читав «Моє життя» Голди Меїр.
– Які будуєте плани?
– Перший – це жити. Другий – забезпечити достойне майбутнє своїм дітям. Щоб вони не бачили того, що пережили ми. Хочу, щоб моя дитина мала все, але знала, звідки воно береться, й цінувала те. Не так, як у дітей мажорів... Вірю, що моя донька (можливо, в мене ще діти будуть) йтиме по місту в мирній нормальній державі й знатиме, що її батько вніс у це свою частинку. І я б хотів би ще побачити ті часи, коли ми будемо жити не гірше, ніж поляки, – щоб у нас була сильна держава. Ну і хоча б на пенсію піти майором, бо зараз я старший лейтенант. То якось соромно, бо батько – підполковник поліції, брат – капітан, офіцер громади, а я? (Ми з Богданом – двійнята, він на 10 хвилин старший, маю ще молодшого – він травматолог, а мама наша – педагог)... Все буде добре, згадаєте мої слова. Просто треба потерпіти.
Оксана Коваленко
Коментарів немає
Залишити коментар