Завантаження...

НЕФОРМАТ з Катериною Той: Сніжана Ліщук

image
Оля Коновалова / 10.05.2021 / 0 Коментарів

Волонтерка Сніжана Ліщук розповіла про те, з якого віку почала відвідувати дитячі притулки, чому не може не допомагати людям і як їй з друзями вдається втілювати в життя дитячі мрії.

Чому волонтерка не любить публічності та не збирає кошти – дивіться у інтерв’ю Катерини Той.

— Сніжана Ліщук для програми «Неформат». Ми сьогодні будемо говорити про таку її частину життя, де вона займається допомогою іншим людям. Чому ми звернули на тебе увагу? Тому що ти досить цілеспрямовано і не точково, а якось так на постійній основі, якщо можна так сказати, займаєшся допомогою іншим людям. Чому взагалі це почалося, чому тобі стало це болючим? Я знаю, що ти давно в школі працювала, з дітьми. Може, звідти ще ідуть шляхи?

— Це почалось насправді набагато раніше. Я вперше поїхала в дитячий притулок, в Рожище, коли мені було 12 років. Перший мій спогад з тієї поїздки… Там є два поверхи, і на другому поверсі — малеча від трьох років. Ми піднялись на другий поверх, і там була дівчинка — повністю вся в синцях. Вона перебувала там буквально декілька тижнів, ще не відійшла від того, що було вдома. Вона боялась спати з вимкненим світлом: коли вимикали світло, в неї була істерика. Мені це так запам’яталося! З того часу я постійно їжджу, з 12 років.

— Зараз завдяки Фейсбуку, соцмережам можна більше зайнятися публічністю. Мабуть, завдяки цьому ти збираєш якісь речі тим, хто цього потребує. Я теж їздила в Рожищенський притулок. Це дітки, які перебувають тимчасово. Ми тоді привезли іграшки моєї дочки. Але діти реально потребували чогось іншого. На що ви звертаєте увагу, як це відбувається?

— Так, діти повертаються в сім’ї назад. Батьки ідуть в запій, дітей відправляють у дитбудинок, і поки вирішується їх доля — вони там у притулку перебувають. Наша держава працює над тим, щоб дитина лишилась максимально довго у сім’ї, над цим соціальні служби працюють. Я скажу, що є з чим порівняти, з досвіду — в Західній Україні найкраще соціальні служби працюють з того, що я бачила. Але сім’ї ти так не виправиш, дорослих людей не виправити. І от діти повертаються у ці сім’ї — і їм немає в чому ходити до школи, немає навіть канцтоварів, портфеля, тобто елементарних речей. І ми, окрім того, що самі привозимо їм це, ми ще вчимо дітей думати про те, що їм потрібно буде на майбутнє. Не просто привезіть мені іграшку чи солодощі, а подумай, що тобі потрібно для того, щоб ти нормально ходив до школи, коли повернешся в сім’ю назад. Тому тут два напрямки: окрім того, що ми просто допомагаємо, ми ще вчимо дітей, щоб вони думали про те, що їм потрібно насправді. Ми просто з ними спілкуємось і, наприклад, приїжджаємо, беремо мрії, які вони мають — ми називаємо це мріями — і виконуємо їх.

— Що це за мрії?

— Мрії — це ці матеріальні речі, які потрібні їм далі для життя. Це може бути спортивний костюм, наприклад. Перед 1 Вересня ми збирали повністю дітей до школи. Ми взуття сезонне привозимо, якийсь одяг і так далі.

— А є такі випадки, що до вас звертаються з інших притулків. От ти мені говорила, що сім’я з чотирьох дітей лишилася без мами. Ви туди їздили, так?

— Туди ми ще не їздили. Як це все відбувається? Зазвичай, останнім часом, до нас хтось звертається, розказує ситуацію. Ми цю ситуацію перевіряємо, вивчаємо і тоді теж допомагаємо людям. Було таке, що через знайому ми пішли в школу — біля Луцька село Усичі, і просто через школу ми дізналися сім’ї, які потребують допомоги. І теж перед 1 Вересня ми зібрали цих дітей в школу, які були з неблагополучних сімей.

— А як відбувається збір коштів, речей?

— Кошти ми не збираємо. Я не люблю цього, тому що, по-перше, це має бути відповідальність, потрібно робити якийсь звіт. Мені дуже складно висвітлювати в соцмережах те, що ми завозимо. Я б такого не робила, якби не долучались інші люди. Через те я не люблю слово «благодійність» і так далі. Але я користуюсь тим, що в мене активна аудиторія, я виставляю це і показую людям, що от — ми завезли ваші речі. Зазвичай ми беремо речами, ми пишемо список — і тоді людина може побачити, що ми її речі, які нам передали, в тих же пакетах, у тих же коробках, передаємо дітям. Діти їх розпаковують, все видно.

— Як ти встигаєш ще й працювати? Тому що, я знаю, ти обслуговуєш багато закладів як SMM-менеджер. Робота і благодійність — як ти поєднуєш, як у тебе на все вистачає часу, енергії, сил?

— Просто треба любити свою роботу — і все. Є завжди заряд, бо тобі подобається те, що ти робиш, ти ростеш у тому. І це класно.

— Як ти думаєш, чи правильно висвітлювати такі питання, показувати такі сім’ї і такі ситуації? Чи просто щоб це відбувалося в якомусь закритому просторі?

— Дивлячись куди їдеш. Наприклад, я допомагаю бабусі, в якої рак. Вона дуже не любить, коли її десь показують. Ми її ні разу не показували, але люди часто передавали якісь продукти, я їй ліки часто завожу. Я просто пишу: я з’їздила до бабусі, все передала, можу пакет сфотографувати. Її не фотографую. Це все залежить від ситуації.

— Тобто це не тільки діти — це ще й інші люди, які потребують допомоги?

— Я схильна до того, щоб допомагати старшим людям і дітям.

— Як воно в тебе взялося?

— Я ж з подругами цим займаюсь. Ми досить часто обіцяємо собі, що — все, треба зробити якусь паузу, два місяці. Буквально тиждень тому ми так сказали, і за цей тиждень ми з’їздили вже тричі допомагати.

— А особисте життя в тебе якесь є?

— Все є. Головне — правильно планувати свій час. Просто буває таке, що ти поїдеш в той притулок, витратиш трохи часу. І це був той час, який ти мав витратити на роботу, але на роботі тебе підтримують. Тому якось так воно все одне на одне накладається. Але це все в задоволення, ти допомагаєш, через силу нічого не робиш.

— Де ти береш авто? У когось із дівчат є?

— Дівчата їздять, або ми пишемо в Інстаграмі — хто нас може завезти? І все на тому. В нас немає такого, що ми збираємо гроші на бензин. Просто хто бажає завезти — то так і везе.

— Який найбільш такий випадок, що трапився чи з дітками, чи зі старшими людьми, який тебе дуже сильно вразив?

— Була в нас ситуація, коли ми допомагали хлопчику. І перші рази нас зустрічала сім’я, ми теж їздили в село… Нас зустрічали мама, бабуся, по-моєму, тітка якась. Вони розказували історії типу — хлопчик не ходить. Нам сказали, що в нього ДЦП. А я маю досвід роботи з дітьми з інвалідністю і зрозуміла, що це не ДЦП. Я попросила їх надати висновок лікаря, що саме за діагноз. І виявилося, що в нього не ДЦП, в нього якась хвороба, що якщо ти не ходиш, не рухаєшся, то кінцівки завмирають, і ти потім не зможеш ходити. Так як він мала дитина, можна було розробляти кінцівки і він міг ходити в майбутньому. Але цим ніхто не займався. І ти розумієш, що ти нічого не зробиш, бо ти в чужу сім’ю не полізеш і не будеш їм диктувати правила. Вони від держави не беруть ніякої допомоги і вони так і живуть. І для людей, які недостатньо освічені, дуже часто інвалідність — це все, не буде ніякого життя. І хлопчик виходить, ти просто дивишся на нього, привозиш йому якісь цукерки, одяг. І ти розумієш, що у майбутньому в нього життя немає, він ходити не буде і він так буде жити. А потім ці родичі, тітка розказує, що у неї ще є старший брат, який п’є. і коли він п’є — б’є малого і кричить: навіщо ти народився? І ти теж не можеш з цим нічого зробити.

— А чому? Є ж всілякі служби.

— Там все дуже заплутано. Можна звернутись до служби, але вони теж бувають різні.

— Як ти з цим справляєшся? Як ти з цим живеш потім?

— Нормально. А як? Ти розумієш, що ти вклав, зробив те, що ти міг зробити — і вже легше стає. Дуже багато дітей потім на роботу йдуть, ти їх бачиш по місту, вони працюють. Всім не допоможеш — це нормально. Але є якийсь відсоток людей, дітей, які потім виростають і живуть класно. Ще плюс чудово, коли моя 10-річна сестра, я приїжджаю  в гості до батьків, а вона вже пакунок склала для дітей  в притулок. Для мене це просто найбільша причина, чому я цим займаюсь.

— А є якісь такі організації з різних, які між собою спілкуються? Чи в тебе просто є своя групка, і ви займаєтесь просто цим, а хто хоче — доєднується?

— Як сказати… Ми не мали б займатись цим. Просто якось воно саме виходить. Ми їздили просто регулярно в притулок. І тут випустилася дівчинка з притулку, їй виповнилося 18 років. Вона народила дитину. Ми вже їй допомогли, щоб вона стала на ноги. Потім ще якась така ситуація. І воно якось одне за одним…

— А як ви їй допомогли?

— Хто купив, хто передав якісь свої речі для немовляти, візочок передали. Те, що в першу чергу треба для життя, ми передали їм. Воно саме якось виходить так.

— Скільки ти часу плануєш цим займатись?

— Не знаю. Але я завжди буду допомагати людям по можливості.

— Я хочу сказати, що ти така велика молодчина. Є напевне дві частини. Одна — це матеріальна допомога, а друга — це тепле слово, розмова. І це теж важливо.

— Так. Це дуже важливо.

— Коли ми говорили за кадром, ти казала, що ви привозите речі і конкретно кожній дитині вручаєте. Тому що є проблема, що вихователі їх просто можуть забрати собі.

— За весь час, що я працювала, різне бувало. Тому ми перестраховуємо себе і вручаємо особисто. Плюс подивитись на ці емоції, коли дитина розпаковує подарунок — це не передати словами. Собі не так цікаво свої подарунки розпаковувати, як дивитись на те, як діти розпаковують.

— Я бажаю тобі і твоїм дівчатам успіху. Сподіваюся, що ми станемо вам в пригоді, теж будемо збирати речі, допомагати, щоб ви не були самі — відчували, що у вас є підтримка в цьому місті, як мінімум.

Коментарів немає

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована. Обов’язкові поля позначені *