Чому плачуть українці у Франції? Яка різниця між авторитаризмом і єдністю та чи потрібно відбудовувати Україну в час триваючої війни?
У нас в гостях Юлія Вусенко. Не буду називати всіх посад, зокрема, що ти і кандидатка юридичних наук і просто успішна політикиня, яка зробила себе сама. Сьогодні я б хотіла поговорити з тобою про важливі питання нашого міста, області, про місцеву політику.
Я не знаю наскільки це важливими сьогодні, в час війни, є якісь посади, регалії. Велику частину свого життя я проводжу спілкуючись з кандидатами в депутати, з чинними депутатами або з громадськими активістами, які хочуть стати депутатами і я завжди їм кажу, що іноді певні посади або регалії навпаки роблять складнішим шлях до досягнення кінцевого результату. Тому зі свого власного досвіду можу сказати, що подекуди неважливі якісь моменти, а важлива мета і наскільки ти хочеш її досягти. Сьогодні, в час війни, мені здається, що з одного боку вже стерлося багато речей, які раніше здавалися надзвичайно важливими, а з іншого боку, вони дійсно дають якийсь досвід, можливості, додаткову комунікацію і тут є свої плюси й мінуси.
Мало хто знає, але у 2015 році, коли мова йшла про мою першу каденцію, коли я йшла в міську раду в депутати, в мене була дуже серйозна розмова з лідером партії, від якої я висувалася. Я казала, Андрій Іванович, можна не йти? Давайте я просто зберу команду, адже для мене завжди важливішим був процес. Мені подобається, підбирати команду, формувати її, дивитися, що з цього може вийти, як це може виглядати, хто кого підсилює і як це можна зібрати наче пазл. І от коли цей пазл складається, ти дійсно отримуєш результати і розумієш, що це дієві люди.
Я вважаю, що та команда, яка була підібрана в 2015 році та працювала в Луцькій міській раді ще тоді – була фактично дійсно однією з найкращих, найсильніших. І навіть зараз – це ті люди, на яких я можу покластися, до яких завжди можу прийти, попри те, що хтось не пішов в політику як Тарас Шляхтич, хтось пішов з іншою політичною силою – це Алла Надточій, а от Микола Собуцький – лишився зі мною і зараз є чинним депутатом. Це ті люди, з якими ми весь цей період часу йшли разом. Хоча дуже велика кількість людей, які не пройшли тоді з нами, теж з нами досі комунікують і досі працюють. Я думаю що це ті, хто міг би розвивати і місто, і область.
Я б хотіла поговорити з тобою трохи про тему міжнародної політики, тому що не так багато наших депутатів, громадських активістів десь виїжджають закордон, бачать світ, працюють на такому міжнародному рівні. Ти є членкинею Постійної делегації України у Конгресі Ради Європи і наскільки я слідкувала за твоїми поїздками, то ти вже двічі, з 24 лютого їздила до Франції в Страсбург.
Іноді, коли я бачу що відбувається в Луцьку, особливо як відремонтували проспект Волі, мені здається, що наші депутати не просто не виїжджають закордон, а навіть не бачать інтернету. Це те що я хотіла сказати і завжди буду говорити, тому що насправді це для мене такий біль, який я дуже важко переживаю.
Але що ти маєш на увазі? Це питання співпраці з громадою чи те, як вони відмили гроші, чи що?
Я вважаю, що це одна людина, яка впливає на те, що відбувається в місті. Це – відповідальність міського голови. У нього є більшість і команда, яка підпорядковується йому, і рішення приймаються натисканням кнопок в залежності від того він каже – так чи ні. Це знижує якість місцевого самоврядування, тому що законодавець недарма визначив поняття опозиції і коаліції виключно у ВРУ. У парламенті, ми повинні мати опозицію і коаліцію, на місцях це не потрібно, тому що коли я заходжу в зал і я розумію, що у мене є ідея, а депутат, в першу чергу, це той хто приходить з ідеєю, я знаю що ця ідея класна і мені здається, що я могла б її втілити в місті, для того, щоб її прийняли, мені потрібно пропрацювати її з однією, другою, третьою політичною силами, прийти на засідання фракцій, розказати їм про те що я хочу. Власне я так завжди бачила роботу. А станом на сьогоднішній день ми маємо ситуацію і в місті, і в області, і у великій кількості громад, що рішення приймається виключно тією більшістю, яка зайшла і, яка надиктовує меншості як це буде виглядати. Я неодноразово з цим стикалася. Подекуди, тобі навіть не дають можливості повноцінно висловитися, виключають мікрофон, переривають трансляцію і т. д. Тому тут ми знижуємо якість місцевого самоврядування.
Я розпочала з проспекту Волі. Насправді, як на мене, наше місто заслуговує на реально красиву центральну вулицю. Вона має бути широкою, гарною, без цих стоянок, ми вже давно доросли до багаторівневого паркінгу і в нас є можливість такі паркінги зробити, це було б дуже класно. Це підняло б статус міста, тому що нам треба прагнути до того, щоб йти в бік розвитку, а не повертатися до районного центру, де будуть стояти автомобілі замість того, щоб зробити ширші тротуари і посадити зелені насадження. Я зараз дуже часто чую, що війна і не треба критикувати, але це не критика, це пропозиція, яку могли б почути, розглянути, якби були б обговорення.
Ну це маніпуляція, те що зараз говорять, ну тобто єдиний марафон і єдність, це не означає, що ми маємо закривати очі на якісь такі речі, коли тобі виключають мікрофон і ти не можеш говорити під час сесії обласної ради. Це ж зовсім інше.
Ну тоді мені сказали, що я просто образила Коломойського і Палицю Ігоря Петровича, тому що в виступі сказала, мовляв, зрозуміло хто вносить в період війни якісь там моменти, які будуть сприйняті як політична боротьба. І, відповідно, через те що там у тексті звернення звучало, що вони є два ідіоти, хоча значення слова ідіот має в собі давньогрецьке коріння і означає, що йдеться про тих людей, які не цікавляться тим, що відбувається в суспільстві. Проте це був нюанс, який сказався на тому, що треба було виключити мене і сказати, що такого озвучувати не можна.
Про Страсбург, розкажи мені
Про Страсбург хочу сказати, що так, я вже двічі була там з моменту повномасштабного вторгнення і це були найважчі поїздки. По-перше, це були поїздки автомобілями, через кордон, тому що ж немає неба, раніше ми літали. По-друге, в ці поїздки я їздила зі своїми дітьми. Я – мама, в мене двоє дітей і мої батьки категорично відмовлялися лишатися з ними, тому що враховуючи де ми живемо, а це прикордонний регіон, враховуючи те, що нам говорять про Білорусь і я не виключаю як будь-який вонинянин/ка, що можливість нападу є. Відповідно, мені сказали, що давай так, це діти, ми старші люди, ти мусиш їх забрати і їхати з ними.
І от власне ми вже двічі там були, це було засідання, повноцінна сесія і ми їхали туди з конкретними завданнями, з конкретною задачею. Це були двадцяті числа, буквально за день мало бути рівно місяць від повномасштабного вторгнення, тобто це десь 23 березня. В нас була задача прийняти резолюцію Конгресу про те що росія не буде членкинею Конгресу Ради Європи до моменту повноцінного відновлення територіальної цілісності України, включно з Кримом. Це була наша задача і це був напевно такий історичний момент, коли ми приїхали і я не очікувала, що нас будуть так зустрічати. Велика кількість делегацій хотіли мати розмову з нами і наше завдання було, щоб це рішення було проголосоване одноголосно, тому що до того, десь за тиждень Делегація ПАРЄ, коли прилетіла, вона приймала такого ж типу рішення на своєму рівні і було 2 людей, які не проголосували. А це має велике значення, ми потім досліджували чиї це голоси, до речі, одна навіть була полька.
Тому там були моменти і нам хотілося, щоб наше рішення було прийняте одноголосно. Щобільше, під час розгляду українського питання, нам дозволили говорити українською мовою. Це вперше в Раді Європи звучав український гімн, хоча такого ніколи не бувало, оскільки там представники 46 країн і очевидно, що не можна грати гімн кожної країни, бо це буде дуже довго. Але коли включили гімн України, це був момент, коли я вперше заплакала з початку війни.
По-перше, приїхали одні жінки, нас було п’ятеро, це була голова обласної ради Миколаївської області, яка приїхала вже з такою інформацією, якої ми ще на той момент не мали і не бачили, бо ми багато чули новин, ми дивилися телевізор, ми читали в інтернеті, але все одно були такі моменти, про які вже зараз більше говориться публічно. Ми страшенно були всі ще в такому стресі, скуті і ніхто ще тоді не мав такої емоції, коли ти можеш сісти і заплакати, бо ти розумієш, що відбувається. І коли включили цей гімн, ми стояли в ряд, у нас були українські прапори і ми реально просто почали плакати і це вперше грав гімн від розуміння того, що стало причиною. Ти розумієш, що невже треба війну, щоб твою країну, по-перше перестали сприймати як пострадянську країну або як росію. По-друге, почали розуміти цінність твоєї країни і тих людей, які в ній живуть і тих військових, які фактично стоять на сторожі безпеки і спокою Європи. По-третє, очевидно, що стоячи там, ми не розуміли як довго триватиме ця війна і яким може бути розвиток подій за тиждень чи за два.
Наше питання слухалося понад чотири години, було близько двох сотень виступів, кожен хотів щось сказати про Україну. Нам дали можливість говорити українською, нам дали можливість не обмежуватися в часі, хоча, очевидно, що не можна було довго затягувати, ми розуміли, що охочих виступати буде багато. Я пам’ятаю, що кожна з нас мала якусь основну тезу свого виступу, але основним для нас було, по-перше, пояснити, що ми будемо до останнього боронитися, бо була в розмовах інформація про те, що ну ви ж розумієте, що ви ж не зможете. Тобто, ми пояснили що не зупиниться путін, там, де всі собі прекрасно уявляють, що нібито давайте заберемо Україну і все заспокоїться. Ми пояснювали, що ми самотужки не зможемо, що ми не встоїмо без їхньої зброї, без їхньої підтримки і, відповідно, ми говорили про те, що крім цих військових моментів, є ще моменти економічні і є моменти, які стосуються соціальних сфер, гуманітарних вантажів і нам важливо мати пряму комунікацію. Оскільки в Раді Європи, наш щабель - це місцевий рівень і як ми зараз бачимо, як показав час, робота з західними партнерами зараз зводиться до того, що вони не готові розподіляти і давати свої ресурси людям, які є на призначених посадах. Для них важливі люди, які є на обраних посадах, тому що вони розуміють, що це велика відповідальність людини перед суспільством і перед тією громадою, яка її обрала.
Тобто вони не хочуть співпрацювати з головою обласної адміністрації, наприклад, але хочуть працювати з міським головою?
На всіх нарадах ми чуємо те, що відповідальність - це людина, яка представляє громаду, тому що громада делегувала їй це право. Це і є демократія і про це, власне, ми й говорили.
Щодо міжнародної політики — як нас там сприймають, чи до нас дослухаються?
Насправді я вам хочу сказати, що все залежить від представників країн і я дуже вдячна людям, які живуть в Європі і виходять на підтримку України, на якісь протести.
Українцям в першу чергу, тому що вони це організовують, тобто незалежно від того, що вони живуть в чужій країні, вони виїхали. До мене дуже часто звертається велика кількість жінок, в тому числі й депутаток, чиї міста окуповані або там йдуть активні військові дії. У мене навіть були декілька випадків... Наприклад Ірина Славова, яка була депутаткою Запорізької обласної ради. Станом на сьогодні, вона знаходиться в Німеччині, тому що вона виїхала з Мелітополя. Уявіть, в день коли вона виїжджає, її чоловіка приходять і забирають, тому що Мелітополь вже був окупований. Вона відразу пише публічно, що мій чоловік ніякого відношення до моєї діяльності не мав, розуміючи що він зараз у них, ніхто не знає, що з ним відбувається... Згодом його відпустили.
Або Людмила Сова, яка була секретарем міської ради у Пологах. Уявіть собі, вона пише мені просто через Facebook, що звертається за допомогою. Я питаю як вона, а вона каже, що за чотири дні від початку війни їхній будинок був повністю вщент зруйнований і вона з двома маленькими дітьми виїжджає закордон, не знаючи, куди вона їде. Тобто величезна кількість жінок, там і моя колега, яка поїхала зараз у Лондон, це ведуча з телеканалу Прямого, Марина Леончук, з якою ми переписуємося. І я відчуваю як їй важко, реалізованій людині, жінці, яка склалася, сталася, поїхати з дитиною тільки через те, що вона розуміє, що ну от така ситуація. І дуже багато жінок питає, що ми можемо робити і я, власне, завжди наголошую на тому, що їхня активність, їхня позиція, їхня поведінка закордоном, це вже є частина перемоги України. Тому що багато хто говорить, що ми для себе відкрили Україну та українців, ми побачили вас, ви інші, ви не росія, у вас зовсім інші культурні цінності.
Ми боронимо не просто територію, ми боронимо цінності, ці цінності можуть показувати ці жінки. І от власне ці акції, люди які доєднуються при перевезенні гуманітарних вантажів, ми бачимо величезну кількість людей, які здавалося б просто працюють медиками, є успішними, і вони іноземці. Вони підтримують українців і роблять величезну роботу, чому? Тому що політики і росія завжди намагалися за допомогою своїх брудних грошей і за рахунок своєї інформаційної пропаганди робити зовсім іншу картинку для цих людей. І реально так і було. Ми зараз, за рахунок українців які роз’їхалися по світу і тих людей, які приїжджають в Україну, привозять вантажі, працюють з благодійними фондами, ми міняємо інформаційне поле. Ми зробили за цей невеликий період часу величезний прорив.
Тобто, ми виправляємо ті помилки, коли програли інформаційну війну і зараз саме історичний час, коли ми можемо це виправити?
Так, багато хто говорить, що це справді історичний час, тому що ми показуємо, що таке Україна, хто такі українці, за що ми тут стоїмо, що ми хочемо довести й для чого взагалі ця боротьба і скільки років вона триває і ми розуміємо – або зараз, або ніколи. Багато хто з хлопців, які воюють кажуть, "А хто, як не я". І чому я кажу, що багато залежить не від політиків, а від людей, тому що це їхній електорат і ви подивіться на поведінку деяких лідерів європейських країн. Як вони себе поводять до виборів, той самий Макрон і як він себе поводить після, що він говорить, яка в нього інформаційна кампанія, як він намагається показати свої основні пріоритети і як це все змінюється. Хоча Франція, вона не завжди толерує і дотримується правильної позиції щодо України й це теж треба знати. І делегації, які з нами зустрічалися вже під час прийняття нашої резолюції казали, що у нас були зустрічі у своїх представництвах, бо в Страсбурзі є постійні представництва всіх цих країн, ми відстоювали вас, тому що нам казали, що не все так однозначно і через місяць війни, нам ще доводилося виправляти їх в наших дискусіях і казати, що це не конфлікт.
А вони називали це внутрішнім конфліктом, типу як громадянська війна?
Це були знову ж таки пропагандистські нюанси й треба було вести цю комунікацію. І от власне, до чого я хочу це сказати, що сприймають нас не всюди однозначно і ми повинні розуміти, що як би там не було, але брудні путінські гроші вони були і є всюди. І якби їх не було, то не було б добудовано «Північний Потік-2»... Ми попереджали, що буде повномасштабне вторгнення, як тільки він відчує владу і зрозуміє, що його нічого не стримує. І, власне, це все ми бачимо і на тих представниках, які приїжджають. Були різні розмови... Грузини казали, що вони нам заздрять, німці нам казали, що це просто неймовірно, ви такі круті, ви так класно об’єднуєтеся, ви так стоїте... Але більшість з них, і по очах це можна прочитати, вони говорять одне єдине – ви для нас відкриття з тої причини, що в наших країнах немає вже напевно людей, які готові просто встати й піти воювати за свою землю. Тому сьогодні, я вважаю, у нас має бути не просто гордість, тут повинна бути в першу чергу відповідальність, що ти можеш зробити, щоб загинуло менше людей.
Знову ж таки, ще один цинізм стосовно нас з боку Європи, це те, що вони часто говорять, мовляв українці дуже кваліфіковані та гарні люди, які поповнять їхній генофонд. І це озвучується в розмовах. З одного боку це правда, а з іншого – ти розумієш, що не можна так сприймати ситуацію, потрібно дивитися на неї під іншим кутом і розуміти, що нам треба тут не просто наблизити перемогу, а зробити так, щоб повернути всіх тих, хто поїхав. А це буде у два рази складніше, оскільки велика кількість людей побачила, що тут немає ні школи, ні дитячого садочка, ні будинку і виїхавши туди, отримавши там якийсь соціальний захист, давши своїй дитині все те, чого вже позбавлена в своєму рідному місті, буде думати дуже довго чи повертатися сюди.
Оце той момент, який турбує зараз найбільше і тому я підтримую, коли в Україні паралельно з моментом того, що треба перемогти війну треба займатися ще й відбудовою і відновленням, тому що українець не повинен відчувати сьогодні, що він живе в стані війни. Хоча й так очевидно, що ми всі це вже пережили і ми травмовані абсолютно всі. Про це свідчить і те, як люди виїжджають закордон. По-перше, мені завжди ввижається, що десь лунає сигнал повітряної тривоги, ти не розумієш як літає щось. Це ті моменти, які ми все одно всі пережили й кожен це в собі проніс, особливо мене турбують діти, які є дітьми війни. Вони однозначно вже стовідсотково травмовані. Мої приїхали в Польщу і перше, про що запитали в готелі – де бомбосховище. Коли мені треба було вийти на зустріч, бо у нас з’їхалася делегація і ми в Польщі зустрілися, я кажу все поїли, ось вам телефон, телевізор і я тут внизу в готелі. А вони кажуть, а де бомбосховище, куди бігти, якщо тривога, тобто це для мене було.. витверезило мене. Ти думаєш завжди, що можливо вони якось швидко забудуть, переростуть, але це не так.
Тому, якщо говорити про питання, що ми там робимо – ми робимо все, аби Європа від нас не втомилася, бо ви ж розумієте наскільки людина швидко до всього звикає і як ми переживали за війну в Сирії, наприклад.
І зараз мені ставлять питання, що дійсно ще досі війна йде? Я відповідаю, що так. Якщо ми зараз менше закидаємо фотографій таких типу як в Бучі, то це не означає, що війна припинилася. Тому ми маємо весь час нагадувати, це правда...
Коментарів немає
Залишити коментар