Ігор Дмитришин - відомий волинський посадовець, який близько 15 років очолював управління у справах молоді та спорту Волині. Замість затишного кабінету - бліндаж. У травні під час чергової поїздки на передову ми зустріли Ігоря у Слов'янську. "Днями вийшли з-під Сєвєродонецька..." За плечима автомат, скроні ще більше вдарила сивина. Але в очах - впевненість і спокій. Ще кілька разів зустрічались, аби передати допомогу його підрозділу, а під час крайньої поїздки - сіли випити кави і спонтанно, під звуки виходів нашої артилерії - записали інтерв'ю.
- Коли ви опинились у війську?
- 24 лютого почалось повномасштабне вторгнення і скажу відверто - я вже десь чекав цього. Але до обіду ще не міг розібратися - це реальне вторгнення чи черговий конфлікт. А вже ввечері передзвонив до свого хорошого товариша Сергія Годлевського. Кажу: «Я йду у військомат». Він набрав своїм хлопцям з якими служив ще в 2015 році і вже на другий день в 9-й ранку ми прийшли. Черга вже була з кілометр – чоловік 200-300. Ну і нас всіх п'ятьох в прикордонники. Ну вони то служили в прикордонниках, а я....
- У вас позаду не було строкової служби?
- «Срочку» я мав – 2 роки служив у 25-й ракетно-зенітній бригаді і після того ще півтора роки був у внутрішніх військах після армії. Ну і нас відправили в наш Луцький 6-й прикордонний загін, тому буквально вже на другий день ми були на кордоні з Білоруссю. Ну от там ми вже познайомилися з Володьою і Віталіком, тож з третього дня війни по сьогодні – разом.
Ми прослужили півтора місяці і виявили бажання, добровольцями записалися, аби нас перевели в Луганський прикордонний загін і відправили на схід. Отож з 11 квітня нас разом сюди приїхало 44 чоловіки з Волині. У нас сюди приїхали всі добровольці. Ніхто нас не заставляв їхати сюди з Волині.
- В чому тепер полягає ваша робота? Адже на Луганщині 98% державного кордону – окуповано.
- Я молодший інспектор прикордонної служби. Прикордонники самі розумієте, стоять на кордоні. І якщо починається війна – вони першими зустрічають ворога.
Головне завдання прикордонника – вчасно просигналізувати, дати по можливості бій, зберегти особовий склад, відійти і влитися в лави Збройних сил України.
Тому зараз ми не несемо звичну прикордонну службу – ми воюємо.
- Де отримали перший бойовий досвід?
Між Сєвєродонецьком і Рубіжним - у Воєводівці. Отут я побачив мабуть всю географію України – Харків, Київ, Хмельницька область. Навіть земляка свого зустрів з Рожищ. Тут зі мною воюють і місцеві хлопці з Луганщини, які пішли на війну ще в 14-15 роках. Вони мені прямо розповідали, що їм назад дороги нема. Якщо вони потрапляють в полон, то їх там тримати ніхто не буде – їх відразу розстрілюють. Реально круті хлопці. Разом ми практично три тижні були на нулі. Умови в Сєвєродонецьку – польові: нарили землянки, окопи і там і ночували. Там дуже хотілось спати. Бо практично в кінці вільного часу не було – по пів ночі не спали. В наряд заступали на 3 доби. Мінами накривали нас кожні кілька секунд прилітало.
- Стояли у притул?
Так, за 800 метрів від нас вже стояли орки і у бінокль видно було, як вони копають окопи.
Найближче вони до нас підходили десь на 50 метрів.
Це ліс, вони ховались між деревами. Практично поки прицілився – він вже сховався.
- З ким доводилось воювати?
Ті що там воюють - це найомники, ну і кадирівці, які грабують, машини звідси висилають, золото. А ці буряти – вони взагалі якісь недалекі люди, їх і там в росії не сприймають за людей. От і йдуть вони сюди, бо в них нічого нема. Їм дали якихось 10000 рублів і от за ці гроші вони готові вбивать. А ще наскільки ми там вже чули - їм пообіцяли землю тут. Мовляв як завоюють територію – можуть тут поселитися і жити.
- Наразі Воєводівка вже понад місяць окупована…
Так, нас у травні почали дуже активно молоти і насипати. Сусідню позицію розбили, а нас врятувало те, що ми були між деревами. Отримали наказ і десь в 22:00 почали виходити з позицій. Вже темно було. Йшли до бази пішки десь 7 кілометрів. Кругом гатять міномети…
- Не мали чим давати відсіч?
Озброєння, того що в нас було, не вистачало. Якщо брати міномети, під час активних бойових дій їхні що 2-3 хвилини залітали, то наші - кілька на годину. Поки з нами була ще танкова бригада, то вони нам неабияк помагали. Коли підвели 115 бригаду – люди необстріляні і озброєння реально в них не вистачало. Хоча вже зараз тут ми бачимо гаубиці 777-мі, 155-ті привезли. Тобто порівняно з Сєвєродонецьком як ми там були, то тут реально краще. Зараз чекаємо озброєння – РСЗВ американські.
- Можна очікувати змін на фронті в протилежному напрямку?
- Думаю за якийсь місяць ми всі ці території заберемо і кацапи будуть звідсіля тікати.
- Наразі вони задавлюють живою силою, кількістю. Але це гарматне м'ясо, якого в них неміряно. Вони його не жаліють, а просто кидають у м'ясорубки. Це перед нами в Сєвєродонецьку хлопці казали, що сєпарня, оці так звані лнрівці, йшли якісь обдовбані – без броніків, без касок, без нічого. Чи їх накурювали, чи чимось обпоювали – я не знаю. Навіть і ті що потрапляли в полон до наших, то деякі розповідали, що за день до наступу їх чимось поїли і вони йдучи в наступ не розуміли що вони роблять.
- А місцеве населення як? Чи дійсно багато тих, хто ще чекає «руського міра» і працюють на окупантів?
- Скажу так – місцеве населення критично налаштоване страшно проти росії. Якщо ще 8 років тому тут за Україну були 20-30%, то зараз 90%. Може і цинічно говорити, та вже за ці 4 місяці і решта зрозуміли хто є хто. Але… що на Волині, що на Луганщині – люди однакові, тут вони хоч і розмовляють переважно російською мовою, але вони чітко себе ідентифікують українцями.
Думаю для Степана Бандери було б дуже великим відкриттям те, що є російськомовні українські націоналісти, які не тільки говорять, а й помирають за Україну. Це певно феномен цих 8-ми років.
- Чого зараз бракує на фронті, окрім озброєння?
- Не буду кривити душею і казати, що військо забезпечено осім. Тут треба належн віддати волонтерам – без них нам було б дуже скрутно. Як і з технічним забезпеченням, медициною та всім іншим. Не знаю що було б, якби не волонтери. . Он Єзуїтська служба біженців зі Львова прислала нам німецькі броніки 4 класу. Дуже багато допомагають волонтери, зокрема «Центр допомоги ветеранам війни 4.5.0» Олена Звєрєва та Еля Коротинська аптечки професійні привезли. А ще «Станція Добра» Олена Максименко, яка минулого тижня доставила нам Fiat Ducato – знайшла, купила в Польщі, у Ківерцях перефарбували і привезли нам на передову. А перед тим якраз завдяки раднику голови Волинської ОВА Анатолію Костику і президенту федерації змішаних єдиноборств ММА Михайлу Смолці нам дістався автомобіль Volkswagen Sharan.
Спочатку його офіційно передали на Луцький прикордонний загін, а потім вже «зампотеху» посприяв, аби авто передали нам на передову. Тепер реально маємо чим їхати на службу. У цьому велика подяка таким людям.
- Війна. Що це для вас?
Війна це адреналін. Це залежність.
Разом з тим, війна це настільки брудна справа… Це смерть. Це зло… романтики тут мало. Але війна все розставляє по місцях. Тут відразу видно хто герой, а хто негідник. Справжній побратим завжди прикриє твою спину, а ти його. На «гражданці» цього немає.
- Чим вдається піднімати настрій та бойовий дух?
- Якщо бути постійно серйозним, то «дах» може поїхати. Приколів на фронті теж вистачає. Біля нас стоять артилеристи, з якими ми дуже гарно спілкуємося. Он не так давно одного з наших бійців з прикордонників посвятили в артилеристи – дали зробити перший вистріл і як годиться намазали сажею з труби і добряче вліпили шомполом по п'ятій точці, що той пів дня не міг ходити. Ми йому – копай окопи, а він хизується – «артилеристи не копають». Аж раптом командування приїхало на перевірку. Всі на шикування вийшли підтягнуті, поголені, чистенькі. І тут Віталік такий – чумазий весь в сажі, як спецназівець розфарбований, бо йому хлопці сказали що після посвяти в артилеристи цілий день не можна змивати сажу. Вся рота валялась зо сміху.
- Отак різко змінилось ваше життя: з кабінету чиновника – на «нуль» в окопи під мінометний обстріл…
- Чесно кажучи я задоволений що я тут. Що б я робив – керував би «бабським батальйоном»? А якщо серйозно, то до активного вторгнення – я до війни не мав відношення. Намагався допомагати, але не воював. Звісно важко поміняти все, адже це прикордонні війська де більшість служби ти несеш на свіжому повітрі – під сонцем, вітром, снігом і дощем, а не сидиш в чистенькому, затишному кабінеті. Тут потрібно бути до всього готовим. Це спочатку так здається, що от «я все знаю, пам'ятаю з армії» але виявляється ні. Я служив ще 30 років тому, тому багато що забулося і помінялося.
- Що змінилось з того часу, на ваш погляд?
- За цей час дуже суттєво змінилося саме військо. Армія має тепер дуже сильний і незламний бойовий дух. Та й сама система змінилася, і озброєння. Усе - зовсім по-іншому. Тепер є багато військових премудростей, які треба знати. Велика подяка моїм побратимам і Юрі, і Вові, біля яких я вчився, втягувався… Скажу відверто - після строкової служби не знав де себе подіти, а як буде вернутись до життя після війни, як повернутись до мирного життя де нічого не стріляє… зараз мені вже важко це уявити. Звісно хочеться додому, але зараз ми там – де маємо бути.
- Але зрештою… чим плануєте зайнятись по закінченню війни?
- У 2000 році вступив до Івано-Франківської богословської академії. І у 2006 році мені залишалось здати 2 екзамени, однак я пішов на державну службу, пропрацював 15 років і 29 жовтня 2021 року звільнився. В мене було 4 місяці вільних, взяв перелік зі 100 питань, підготувався і здав досить серйозні екзамени. Ось у березні мала бути пресвітерська рада. Я сам грекокатолик і говорив з Владикою Йосафатом, Екзархом Луцьким і мав вже поступати у Львів, бо для осіб з пізнім покликанням ще треба 2 роки довчитися. Це така процедура для того щоб можна було висвятитись в священники. Тому вже з вересня місяця я можу йти довчитися.
Тому після перемоги - закінчу свою освіту і буду священником.
- Війна – це смерть. Жахлива смерть. Тут, мабуть, немає невіруючих людей…
- Коли міни над головою літають – тут навіть атеїсти починають вірити в Бога. Ми люди віруючі, але ми беремо до рук зброю і йдемо захищати Україну. Колись один священник мені сказав – «Солдат стріляє, а Бог кулі носить». Є поняття справедлива війна. Це питання у своїх працях піднімав ще святий Августин.
Ти захищаєш – себе, свою сім'ю, свою державу, тому за це ти гріха немаєш. А от якраз ті що нападають – вони мають гріх. Для нас на війні у релігії все чітко. Я думаю чи на війні, чи не на війні, а все одно рано, чи пізно всі прийдуть до Бога. І колись усім воздасться – прийде і кара і покаяння.
Коментарів немає
Залишити коментар