«Скоріше всього я вбивав»… Анонімна сповідь священника про зброю і Бога на війні

Звичайна зустріч з бійцям на сході поблизу однієї з найгарячіших точок. Передаємо допомогу. Фотографуємось. Усі молоді, підтягнуті, усміхнені. Мій погляд падає на одного з бійців. Високий, статний хлопака, типовий брутальний бородатий дровосік. Але помічаю на шевроні хрест і напис «Пастир».

Питаю в іншого бійця:

- «Капелан?».

- «Майже… І командир підрозділу… і капелан… і батюшка… і батько…»

Хлопці поспішають, бо стає надто гаряче. Обмінюємось телефонами і домовляємось про зустріч наступного разу в більш спокійних умовах. В очах одночасно і вогонь, і крига, а ще – разюча впевненість, що ця зустріч обов'язково відбудеться. За тиждень, а може за два. На все воля Божа…

І ми знову зустрілись. Але вже в іншому місці і за інших обставин...

• Як ви потрапили на війну?

Колись я прийшов в ТРО і кажу:

- У вас є капеланські посади?

- Немає.

- А що є?

- Стрілець.

- Ну то записуйте.

- Батюшка – воно вам треба?

- Ну, а хто має це робити?

Отак мене записали.

Поки відбувалось навчання і злагодження організму - я казав: «зі броєю я тренуватись не буду – ви мене побачите в бою».

Я не хотів звикати до зброї. Бо до неї реально прив'язуєшся. І коли її немає – тобі щось робиться, здається що тобі чогось не вистачає.

• Але нині у вас окремий підрозділ, я так розумію?

Коли вже почали гуляти по місту комбат сміявся і казав, що ставити батюшку в розвідку – це на межі фантастики. Але якщо людина виконує свою роботу чітко… Виявилось, що бойового досвіду в мене найбільше якраз. Тоді він мені дав добро – збирай банду. А збирати, то не проста справа. В нас в батальйоні половина мала б непройти ВЛК (військово-лікарську комісію, - ред.). Але хто їх там перевіряв. В одного з моїх проблема з колінною чашечкою – бігати не можна взагалі. Зате пацан шарить в документації і всьому іншому. Направду зібрались дуже хороші толкові хлопаки.

• Така собі банда диверсантів?

Наше завдання – шукати пригоди на п'яту крапку… і їм влаштовувати пригоди. Це спочаку казали, що ТРОшніки будуть максимум на 3-й лінії. А ніт. Голий край тут тримають саме наші бійці.  

По «нулю» по посадках працюють різні організми. Збройніки міняються, а ми ТРОшніки – ні. Тому по факту ми займаємось усім. До прикладу - в нас по посадці немає карти мін. Он днями мій боєць розміновував ТМку (танкову міну, - ред.). То чуть не всрався. ТМ-ку розмінувати то фігня, її розмінувати може будь-хто, не треба там мати якихось спецнавиків. А тут під нею виявляється лежала Ф-1 і повезло тільки те, що вона забилася брудом, що не спрацювала. Плюс під нею лежав тротил. Якби вона спрацювала – там була б така дироха – збирали б хлопа по частях. Приїхав – руки трусяться. Отака в нас робота. І ми до того ж – не сапери.

• Ви дійсно священник в минулому?

Як у минулому… ви думаєте я один з капеланів, чи пасторів, хто взяв зброю до рук? А що я мав робити? Мене насправді дивувало як деякі священники і навіть владики драпали і кидали парафіян з території, де почали заходити окупанти, де почались заміси… Пастир має йти останнім.

Я теж міг звалити, здріпнути зі свого міста, де «дислокувався» останнім часом. Я не міг лишити свою паству. Мені не хватило б совісті цього зробити. В мене навіть думка про це не заходила. Я знав, що я роблю правильно.

Владика Сергій показав приклад пастирства, яким воно має бути. Він не покинув Маріуполь. Він був до останнього. Отримав контузію… Його звідти забирали ледь не в останню чергу, правдами-неправдами звідти вивозили. Він не кинув свою паству, виїжджав практично останнім. От він для мене приклад. І вже в безпечному місці відразу ж взявся організував гуманітарку для переселенців, допомагає всіляко. Не сидить на місці. Вони роблять просто колосальну тепер роботу.

• І тоді ви таки взяли до рук зброю…

Коли в мене стояло рішення – брати до рук зброю, я знову відчув, що я роблю правильно. Я не відув якогось духовного спротиву. Коли ми попали в заміс і стріляли в ворога – то вже не було навчання. Ми звісно усе попередньо з хлопцями відпрацьовували – захід в село, вихід з села, проходження перехресть, практикували захоплення об'єктів. В мене вже був досвід і навики.

Так! Я – священник, показував тим бійцям, як користуватись зброєю. Бо це все зараз чому отак все відбувається? Бо треба, щоб мужики вже ставали у стрій, а нема кого ставити, бо хлопці в руках зброю не тримали. Тому наголошую – мами, жінки, які народжують хлопчиків, якщо ви їх не будете відправляти в армію служити народу України – не буде України. Бо хто вас зараз має захищати? І хто в цьому винен?

• Вже маєте бойовий досвід?

Перший «трешняк» був коли ми зайшли на кілометр в глиб ворога. Виходили з боєм. Відстрілювались. Їх там було дуже багато – десь рота чи й більше плюс спєцура.

• А вас?

Шестеро. І ми вийшли. Тільки от я получив кулю. До речі і вона десь рекошетом йшла, а не прямою, втратила свою силу і застрягла мені в одежі. Якби вона йшла прямою силою, то мені ногу відірвало б. Втратив багато крові, бо ж біг поранений. Мусили швидко летіти, не спинятись. Боявся, щоб ще когось не поранили. Перелазили через розбитий зірваний міст. Ми втрьох виходили останні. Але і їх накрамсали там нормально.

• Перший бойовий адреналін? Кажуть це як наркотик – один раз спробував і залежність на все життя…

В мене то ще не так, а от один з моїх бійців… Як вийшли з бою, погрузили мене на евакуацію і тільки тоді «Йожик» почав кричав, що втрачає свідомість. Оце перший раз в бій вступив і така реакція організму. Відкат. Починаю в нього питати як звати дружину, дітей, приводжу його до тями, і в той момент сам вже чую, що починаю «відїжджати». Бо там був реальний заміс.

В них не попасти було нереально. А от в нас попасти було тяжко. Нас було шестеро – їх було дохріна.

Скоріше всього я вбивав. Я так думаю. Чесно признаюсь – я просто хріначився. Ворога бачиш, але стріляєш на відмашку. Я і хлопців вчу стріляти на відмашку - не прицілюючись. Я бачив куди летіли кулі. Вони летіли – в сторону ворога. Все. Мені цього було достатньо.

Зрозуміло, що ми потім подивились скільки всього там наробили. Дуже багато загиблих. Ми ще не знаємо скільки там поранених, яким вдалось вижити в тій м'ясорубці. Але тих, що загинули – було дуже багато.

• Волосся стає дибки від розуміння цього. Адже зброєю священника є слово Боже, а не автомат…

Я знаю що після виходу цієї статті вони мене кинуть під заборону.

Чесно кажучи, мені вже байдуже, якщо церковна влада буде від мене відвертатись. 

Хоча наш Владика казав – я вас на поталу не віддам, бо в мене половина священників тепер воюють.

• Вам заборонять священництво взагалі?

То вже питання риторичне. Згідно з церковними правилами вони мають дати мені заборону. Як мінімум на 3 роки позбавлення священництва. А знаючи нашого Єпіфанія – він може і на все життя дати. В нас люди дуже амбіційні.

• Що для вас змінилось за цей час?

Багато чого. Але це все матеріальне або фактичне. Всередині, якщо ви це маєте на увазі, то теж багато що переосмислив. Але я знаю точно, що Бог мене не полишив. Я зробив все правильно. Не так давно я взяв благословення у Владики і попросив послужити літургію. Мені треба було відлагодити контакт з небом, погасити внутрішнє подавлення. Я не служив літургії дуже давно. Але це внутрішньо, духовно мене підбадьорило. І я відчув оце: в тобі Бог, в тобі сила. І ніхто зверху на тебе не сварився. Коли вийшов на проповідь – люди плакали. Я відчув, що дійсно є та сила Божа. Від мене Бог не відвернувся.

• Кажуть, чим ближче до «нуля» – тим сильніша віра в Бога…

Це війна. Тут картина може помінятися за долі секунди. Тут третя лінія може в любий момент стати «нулем». Тут ми знаходимось, а за 12 км – «нуль». 12 кілометрів танком – це 12 хвилин їзди, ну максимум 20. І тут зараз буде бій. Про який тил ми говоримо? Тому тут кожен має віритись і надіятись на Бога. Тут оце був прорив танків. Ми зайняли кругову оборону запустили квадрік. Побачили, що ті танки йдуть на нас. Добре, що їх тоді добряче лупанули. Але по цій ділянці, де ми зараз – прорив відбувається не перший раз. Тому хлопцям завжди кажу – не розслабляйтесь. Думаєте чому там при вході лежать протитанкові системи? Бо ти не знаєш, що буде за кілька хвилин. Московити пробивають стежинки, доріжки, проводять ротації, зганяють техніку.

• Як місцеве населення? Воюють пліч-о-пліч з вами, допомагають, чи здають?

Скажу так: хто хотів захищати свою країну – вже пішов. Що на заході, що на сході. У нас – підрозділ територіальної оборони. Тому у складі багато хлопців з цих районів. Але далеко не все місцеве населення таке… Реакція місцевих видає їх за раз-два. Ти бачиш, хто і як на тебе дивиться. Там не треба ні слів, нічого. Вони просто мовчать і все. Нічого сказати не можуть, бо бояться. Є такі, що навіть тут чекають «руского міра».

• Досі…

Всі думали, що схід таки повстане – не повстане. Це показало так зване ДНР/ЛНР.

Якби схід хотів повстати – він вже давно повстав би і в регіонах була би буча і реально – громадянська війна. Східняки – не ті люди. Їм насрати, що там відбувається.

Є тільки окремі люди, які можуть піднятись. Але їх дуже мало. Всім іншим там просто по барабану. Дайте їм їжу, дайте гроші, дайте нормального життя. І не чіпайте. І їм байдуже, хто ними буде керувати. І ось таких – тут більшість.

• Але тут мова не йде про сепаратизм?

Ні, це банальна байдужість і пофігізм. Сепаратизму насправді багато і в центрі, і на заході, тільки дещо в іншій формі. Я нещодавно, як в шпиталі лежав, то хтів одному студенту морду бить. Він десь сам із Закарпаття. Почав мені розказувати, мовляв, а чого це ми тут з західної України маємо там воювать за них. Кажу – закрий морду падло в мене троє 200-х з мого взводу – і всі троє зі сходу. Ми воюєм не за схід, а за Україну. Кажу ти «сєпар» галімий – чо ти розділяєш. Я так зрозумів сєпаратизму хватає в людей як тут так і там.

Насправді трагедія цього всього – в нашій владі. Бо ці пі****си стільки років не піднімали багатьох питань. Мову треба додавлювати. Пам'ятаю в місті, де я жив довгий час, як мовне питання підняли – плювалися, гризлися, але в магазинах щебетали українською мовою так, що я офігівав. І так файно балакали.

• Але відстоювати свою мову, державність самостійно вони не будуть...

Це я побачив коли постало питання підняття ціни на газ. Я казав своїм парафіянам – давайте зберемось, підемо в центр, намалюємо плакати і будемо виступати: «Влада що ж ви робите!» Відповідь була така: «Ми не підем». Питаю - «чого?», «А нам хтось по голові дасть». Кажу: «А хто буде захищати ваші права???»

І цим вони показали мені, що вони не будуть боротися за це. Їм все одно. Тих людей, які готові боротися – дуже мало, але мене тішить, що відсоток цих людей стає все більший і більший. Війна насправді міняє людей.

• Яка ситуація з забезпеченням, адже ваша ТРО створена в іншому районі, який наразі майже повністю окупований.

Це наша місцева ТРО, тому в наш батальйон приписуються місцеві. У багатьох – окуповані або розбиті домівки. У багатьох немає родин, або в окупації…  Це не луцькі, львівські чи закарпатські ТРО, які ходять запаковані. Наші хлопці ходять як бомжі. Так, почали отримувати зарплату, тому все собі купують за власні кошти. В нас немає спонсорів, як в декого. Мої хлопці реально не пропивають зарплату, а купують те, що потрібно.

Звісно допомагають волонтери. Без них – ніяк. Але мене оце дратує: якось почув в іншому підрозділі, що одному бійцю треба штани, мовляв «хай волонтери привезуть мені штани». Кажу: «Сх*ралі. Ти зарплату отримуєш? То на бухло 800 гривень не боїшся потратити, а штани не хоч купити? Ні фіга. Тобі штанів не буде. Навіть слова за тебе казать не буду». Всякі бувають. Але за своїх бійців, то я можу тільки хвалитись, які вони в мене хороші.

• Є різні бійці, але є й різні волонтери…

Так само і вимушені переселенці…. Є дійсно змучені, психологічно вбиті війною, які приходять по волонтерську допомогу, а є нахаби, які приходять з підтекстом – ви нам винні. Я багатьом, кого вивозив, приказував, що нахабність не пробачається. Я пояснював, що я вас виводжу не для того, щоб ви там сиділи пили чай-каву-пиво. Хочете, щоб ми перемогли – робіть щось для цього.

Насправді зараз бачу бардак багато де – і в війську, і серед волонтерського руху.  Мені подобається, коли я приїжджаю до Києва чи Луцька і бачу справжніх волонтерів. Я їх бачу відразу – в них втомлені і просто сумні очі. В них радості майже немає, бо вони щодень отримують звістку, що хтось на передку загинув, хтось отримав поранення. Втому аж видно по них…  Бо такі люди працюють за ідею. А є і гниди. І таких багато. Тому кажу багатьом:

Прийшов час обирати сторону – ви за правду, чи за гроші. Ніхто не буде розбиратися, ти класний пацан чи ні. Побачите будуть ще відстрілювати по закутках різних гнид і падл. Якщо тебе зазняли чи засікли на якійсь гадості, що ти займаєш якусь посаду і стримував волонтерку, чи торгував нею коли була війна… все –тобі не жити. Бо це кров наших пацанів, яку тобі ніхто не простить.

• Ви говорите дуже різкі речі…

Бо загалом – мені остогидла наша влада. Я бачив, як влада і чини кидали людей, самі виїжджали, а не брались за організацію евакуації людей. Тому я хочу перемогти ворога, але я не хочу вертатися в ту країну, якою вона була до цього. Якщо вона буде така сама, як була до цього – я буду фігачити їх. Я візьму в руки зброю і буду фігачити їх тут на місці. Мені по-барабану, що я священник, чи не священник. Але я буду робити те, що вважатиму за правильно. Бо вистачить вже цього всього. Скільки ще можна жити в цьому гімні. Я вже казав – якщо в мене будуть руки в крові і я вже священником бути не зможу – я повернусь в наше місто і буду мером. Я тим пі***асам не дам там вже життя.

Мені тоді вже буде пофігу. Що я втрачаю? Я вже заглядував в очі смерті. Що я ще можу втратити? Можу втратити саме головніше – людяність і Божу підтримку. Все.

Пригощає квасом, щоправда не «монастирським». Показує бліндаж в садку за хатою, де тимчасово живуть бійці, зброю і скривавлені броніки, скидані на ослінчику біля хати… 

Каже – хлопців на жаль, вже давно немає в живих. Привезли з поля бою і так і лишили. Моторошно, але вже до цього звикаєш, бо тут ти і смерть – ходять поруч. Але – на все воля Божа...

Автор - Еля КОРОТИНСЬКА