У боях на передовій загинули ще семеро бійців з Волині: Володимир Мажула, Юрій Тарасюк, Олександр Величко, Павло Марчук, Володимир Євпак, Анатолій Балицький та Дмитро Яковяк.
Про це пишуть , і .
Володимир Мажула
У Велимченській громаді отримали офіційне підтвердження про загибель 42-річного військовослужбовця Володимира Мажули, якого понад рік вважали зниклим безвісти.
Солдат єгерської бригади загинув 21 травня 2024 року від травм, отриманих під час боїв на Донеччині. У Володимира Мажули залишилися матір, брати дружина і троє синів. Прощання з бійцем відбудеться 21 червня.
Юрій Тарасюк
У п'ятницю, 20 червня, на Волині в останню путь провели полеглого воїна Юрія Тарасюка.
Чоловік понад півтора року боронив Україну на Запорізькому напрямку. Загинув від осколкового поранення.
До служби Юрій працював на будівництві, був майстром на всі руки, любив риболовлю та ніколи не відмовляв у допомозі. Його добре слово й підтримку згадують сусіди та односельці.
«Міг і побудувати, і поремонтувати, і покосити. Золоті руки мав, — розповідають люди. — Завжди був спокійним, відкритим, щирим. Добрий сім’янин і хороший друг».
До війська пішов одразу після отримання повістки, не ховався, не вагався: «Від чого мені тікати?» — сказав рідним. Свою маму підтримував навіть з фронту — телефонував, надсилав гроші на ремонт хатини.
Попри жахіття війни, він залишався таким самим щирим і турботливим, як і в мирні часи.
Пів року тому мати поховала свого старшого сина, а тепер втратила ще й молодшого.
Прощання із Героєм відбулось у рідному селі з усіма почестями. Поховали Юрія Тарасюка на місцевому кладовищі в Княгининку.
Олександр Величко
20 червня зупинилося серце ветерана війни, учасника бойових дій Олександра Величка з села Рудники Колківської громади, який пройшов пекло війни.
Олександр Васильович Величко, 1972 року народження, був призваний до лав ЗСУ 10 лютого 2023 року, керуючись покликом совісті й честі. 10 березня 2025 року був демобілізований.
«Воїн пройшов пекло війни. Учасник бойових дій. Людина, яка не зламалась, хоча сама війна залишила свій слід у кожній клітині тіла й душі. Його боротьба — це свідчення великої мужності та любові до рідної землі», - зазначають у громаді.
Павло Марчук
21 червня 2025 року передчасно пішов із життя житель села Олеськ Вишнівської громади на Волині — Марчук Павло Михайлович, 1990 року народження.
Про це повідомили у Вишнівській громаді.
Павло був мобілізований до лав Збройних Сил України та мужньо служив у складі 14-ї окремої механізованої бригади на Харківському напрямку. Після отриманого поранення повернувся до мирного життя, проте наслідки травми не дозволили йому повністю відновитися.
Світла пам’ять про Павла назавжди залишиться у серцях рідних, побратимів та всіх, хто знав його особисто.
Похорон відбудеться 23 червня, час буде повідомлено додатково.
З метою вшанування пам’яті військовослужбовця Павла Марчука у Вишнівській територіальній громаді 22-24 червня 2025 року оголошено Днями жалоби.
«Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким загиблого Героя. Герої не вмирають», - висловлюють співчуття у громаді.
Володимир Євпак
У Гадячівській лікарні перестало битися серце 46-річного маневичанина Володимира Андрійовича Євпака , старшого солдата інженерно-технічної роти. Він став на захист України з початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року.
31 жовтня 2024 року у Маневичах Героя провели в останню земну дорогу.
Народився Володимир в Галузії й виховувався разом зі старшою сестрою Наталією в сім’ї Андрія Наумовича та Ніни Михайлівни Євпаків. Після закінчення місцевої школи подався навчатися в Маневицьке СПТУ № 28 на автокранівника. Далі на парубка чекала строкова військова служба, яку відбув у Львові.
Зі своєю майбутньою дружиною Тетяною познайомився, коли вона ще була ученицею старших класів. За п’ять років, у 2003-му, вони побралися й почали думати про подальше спільне майбутнє. Із 2006 року стали жителями Маневич, де придбали будинок.
– Спільно із чоловіком займалися підприємницької діяльністю. Окрім цього, Володя не раз їздив на заробітки, аби ми – його сім’я – мали все необхідне. Виховували двох дітей. Нині старшому синові Андрію 15 років, і 11 – доньці Уляні. Вони обоє учні Маневицького ліцею № 1 ім. Героя України Андрія Снітка, – розповідає дружина військового пані Тетяна. – Ціле життя заробляли, старались, щось купували, добудовували-перебудовували, відкривали магазини. Все робили спільно. А потім він нам все залишив і пішов добровольцем у ЗСУ в перші дні повномасштабного вторгнення рашистів.
Спочатку Володимир Андрійович перебував у роті охорони Першого відділу Камінь-Каширського РТЦК та СП. А невдовзі на нього чекали нелегкі фронтові дороги. Був у зоні відчуження Чорнобильської АЕС неподалік траси, де кацапи йшли на Житомир та Київ, в Черкаській і Полтавській областях, на Запорізькому напрямку.
Не раз перебуваючи в тяжких побутових умовах, чоловіка все більше тяготили серйозні проблеми зі спиною. Після проходження ВЛК отримав статус обмежено придатного до військової служби. Йому запропонували робити операцію. Однак поки ще здужав ходити, то ходив, а коли не зміг піднятися на ноги – за роботу взялися медики.
– У лютому цього року, коли вже не міг йти й упав, згодився на операцію, і вже під кінець місяця у лікарні ім. Мечнікова м. Дніпро йому вставили в спину металоконструкцію, закріплену болтами. Потім пробув місяць на реабілітації і його перевели в м. Гадяч, – продовжує Тетяна Євпак. – З 14 серпня по 21 вересня проходив ВЛК у Полтаві, однак чоловіка не звільнили, хоча в нього вже була низка хвороб.
Невдовзі Володимир Євпак приїхав у відпустку. Всім своїм побратимам дзвонив та хвалився, що побував у своїх двох дітей на іменинах: 26 вересня – в Уляни, 6 жовтня – в Андрія. Відзначив дні народження, зустрівся зі всіма родичами та поїхав, а через десять днів помер в Гадячівській лікарні. Діагноз – серцево-судинна недостатність.
Володимир Євпак дуже переймався забезпеченням своїх побратимів. Їм був переданий автомобіль та інші необхідні речі. В думках Володимира було самому їхати цим автомобілем і везти все необхідне. Але ще мав тиждень часу на лікування і сказав, що хлопцям треба все це вже.
– Коли чоловік приїхав перший раз додому у відпустку, а тут ходить купа «бугаїв», приїжджих із прифронтових територій, то дуже засмутився. Бо вони сюди втекли, а наші хлопці мали там їх захищати, – каже вдова Героя. – Завжди відстоював справедливість. Був таким же націоналістом, як і його дід. В нього мало бути все чітко та справедливо. Коли все це почалось, сказав, що треба йти захищати країну, і пішов…
Кілька довгих днів рідня не могла діждати свого найріднішого «на щиті» вдома.
Чин відспівування Героя звершили у маневицькому храмі Святих мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії. Поховали Володимира Євпака з усіма військовими почестями на Алеї Слави місцевого кладовища поряд із іншими відважними Захисниками України.
Анатолій Балицький та Дмитро Яковяк
Згідно з Указами Президента України орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) нагороджено:
Балицького Анатолія Йосиповича, старшого сержанта з села Воєгоще, який віддав життя під час виконання бойового завдання в Торецьку на Донеччині.
Яковяка Дмитра Валерійовича, молодшого сержанта з Каменя-Каширського, полеглого в районі Краматорська.
Коментарів немає
Залишити коментар