"В очі рідним не дивлюся, не можу", – лучанка про те, як вивозить з передової тіла загиблих військових. ВІДЕО

Лучанка Тетяна Потоцька-Євчук двічі на тиждень їздить на передову, щоб привезти додому тіла загиблих у боях військових.

В інтерв'ю Суспільному жінка розповіла, за понад 100 днів привезла рідним більше 80 тіл захисників. Вперше вирушила на передову, щоб привезти батька подруги, який загинув у бою. Тоді ж, каже, зрозуміла, що мусить взяти цю місію на себе.

^{Тетяна Потоцька-Євчук та журналістка Оксана Кот біля автівки, якою жінка привозить тіла.}

Третій місяць, як привозите тіла наших загиблих захисників на Волинь. Пригадайте вашу першу поїздку.

– Це було щось таке невідомо звідки. Просто в один прекрасний момент я зрозуміла, що це буде вкрай необхідна місія, яку треба робити. Вона (перша поїздка – ред.)була дуже спонтанна. Ми буквально за один день зібралися. За один день знайшлося паливо, вся амуніція для нас. Я планувала їхати одна і мої хлопці сказали мені ввечері, що саму вони мене не пустять. Ось так відбулася перша поїздка. Перша поїздка – одне тіло.

Мені одразу було ясно, що це не останній раз. Як тільки перетнули лінію, як я кажу, туди, то це зразу було видно.

Як ви отримуєте інформацію про те, що ваша допомога потрібна саме зараз в конкретному місці?

– Найбільше від родичів. Телефон не просто гарячий, телефон кипить повідомленнями від родин. Зараз, звичайно, дуже гарно працюємо з нашими військкоматами, таким чином все поступово налагоджується.

Які маршрути були найскладнішими?

– Жодного разу не було легкого маршруту. Бо ми ніколи не їздили просто, якщо можна так сказати, до звичайного морга.

^{Тетяна біля одного із моргів у Дніпропетровській області.}

Я завжди складаю маршрут так, щоб він був з користю в обидві сторони. Бо туди я, зазвичай, везу все, що просять військові. А назад я не їду в якесь конкретне місце, я їжджу по різних містах і там забираю тіла.

Як знаходите потрібні слова рідним, яким привозите тіло?

– В очі точно не дивлюся, не можу. Можливо якоюсь мірою відчуваю себе також винуватою. Не знаю чому... Але є таке відчуття. Передостанній похорон я привозила… троє маленьких дітей на ручках, домовину відкриту не можна. Що сказати тій жінці, що сказати тій матері. А що я їй скажу: "тримайтеся". За що триматися. За повітря? Що я їй можу сказати: "співчуваю". Яке співчуваю, яке може бути співчуття, якщо вони положили найріднішого? Я не знаю, які говорити слова. Зазвичай, я мовчу. Мабуть, в мовчанні більше йде того співчуття, ніж в якихось словах. Я просто роблю свою місію.

Потім я не плачу, а вию. Це, навіть, не плач. Але цього вже ніхто не бачить.

Чи був момент, коли хотілося припинити поїздки?

– Я молюся. Тихенько, щоб ніхто не бачив, щоб ніхто не чув в тому місці, де мене ніхто не знає. Жодного разу не було такого, щоб я хотіла зупинитися. Часом не витримує голова і не витримують ноги. Який може бути відпочинок, який може бути сон? Коли збоку щось бахкає, ззаду щось горить, коли ти їдеш і воно настільки страшно, коли їдеш і немає ніде нікого, коли немає назустріч машини, коли тебе ніхто не обганяє. І ти розумієш, що ти боїшся отих кущів, бо невідомо, що може бути за ними.

Чи є ресурси для чергових поїздок, чи є потреба в грошах на паливо, дорогу, обслуговування авто?

– Я займалася паломницькими поїздками. Зараз, коли отримала цікаву есемеску, одна людина мені написала: "наша Таня відкрила новий бізнес". А хто хоче попробувати того "бізнесу", я запрошую! Я з великим задоволенням дам ще один бронежилет, я візьму з собою в дорогу, хай попробують такого "бізнесу". Спочатку було надзвичайно складно, тим більше почалися проблеми з пальним, ми стукали в усі кабінети, допомагали хто чим може. Спочатку ніхто не звертав на цю проблему уваги, аж поки не почали возитися тіла у великій кількості. Якщо їде одна машина, то це одна заправка, якщо дві, то на поїздку потрібно пів тонни дизелю. Якщо я забираю 12 або 15 тіл, я не можу їхати однією машиною. Кошти збирають капелани Волині, отець Михайло Бучак. Хто знає мене, то дають кошти мені, зазвичай вони йдуть на потреби військових. От як сьогодні вони попросили м’ясорубку і пательню. Цікавий запит, я розумію. Але якщо вони її попросили, то вона їм точно потрібна.

Що за три місяці, відколи взялися за цю місію, вам запам'яталося найбільше?

– Була така ситуація, я забрала тіло і з тілом мені віддають документи. І в ньому був лише дитячий малюнок. І він був підписаний, що татові.

^{Малюнок, який був в особистих речах загиблого військовослужбовця.} 

Я зробила фото малюнка і виставила в інтернет і написала: люди, подумайте, що ви збираєте тут? Ви думаєте про нові речі, машини, вілли, яхти. Людина мала при собі один єдиний дитячий малюнок... Ці люди мене знайшли декілька днів тому, вони мені подякували, що я привезла їхнього тата і сказали від нього лишилося тільки фото, яке я зробила. І таких історій тьма.

Як відновлюєтеся після поїздки, де черпаєте сили, Хто на вас чекає вдома?

– Вдома мене чекає мама і собака. Мама страшенно плаче. Благословить на дорогу і плаче. Спочатку не було так легко їхати, моїй мамі 76 років, мій брат теж на війні, наша вся родина, якій не байдуже, всі там...

Більшість українців у цей час перестали планувати своє життя. Як ви бачите майбутнє?

– Планувати треба і жити треба обов’язково, але не треба забувати, що треба ділитися. Можна з’їсти хліб без чорної ікри, а купити дві буханки і віддати туди. Треба планувати, тому що, щоб працювати далі, треба жити і треба щось робити.