До 24 лютого художник Александер Кроліковскі займався концептуальним мистецтвом, шукаючи відповідь на запитання – чи є життя після постмодерну? Він народився і виріс у Донецьку, як митець сформувався у Севастополі. 15 років працював у дуеті .
У 2014, коли в Крим вторглася Росія, Александер перебрався до Києва і пішов на Майдан. Згодом виїхав за кордон, але все ж повернувся в Україну – у Вишгород, що у 20 кілометрах від столиці.
У 2022, коли Росія прийшла вже й туди, Александер вирішив нікуди не їхати.
За три дні після повномасштабного вторгнення, мінімально одужавши від ковіду, він пішов у військкомат. Звідти – у добровольче формування тергромади Вишгорода, волонтерський центр і врешті – у місцевий морг, куди після деокупації Київщини почали звозити вбитих росіянами українців. Закатованих, розстріляних автоматними чергами і навіть без голів.
"У якийсь момент тіл у рефрижераторі стало так багато… що знайти там когось було неможливо. Неприємна деталь, але – щоб дійти до кінця, треба було йти по трупах", – свій квітень у вишгородському моргу.
За весь час роботи через його руки, буквально, пройшло щонайменше 300 тіл. Частину з них, як і загалом роботу в морзі, він зафіксував на "Інтакс", камеру миттєвого друку.
"Бачите? – показує він на три фотографії мерця, де експозиція змінюється від світлого до темного, – Так уявляв смерть мій тато. Людина помирає, і все, після неї нічого не лишається", – ділиться Александер.
Але в його уявленні людина після смерті також може щось зробити, зокрема – помститися своєму вбивці. Довести, що він скоїв воєнний злочин.
У розмові з УП Александер розповідає про стадії звикання до мерців, галюцинації від запаху моргу, найскладніший момент у спілкуванні з родичами загиблих і вплив роботи в морзі на його творчість.
Далі його пряма мова.
"Майже всі військові були застрелені в потилицю"
Трупи почали привозити в останнні дні березня, коли росіяни стали відступати з . Спочатку були села, а потім – , Ірпінь, . Привозили і військових, українських – російських у нас не було, але відсотків 80 трупів були цивільними.
Щодо військових: припускаю, що це вбиті полонені – вони майже всі застрелені в потилицю. Деякі зі слідами тортур.
Велика кількість людей, якщо говорити і про військових, і про цивільних, була вбита такими… дротиками, про які (флешети – крихітні металеві дротики, які вилітають зі снаряда під час вибуху – УП). Також було багато застрелених – іноді одним пострілом, іноді чергою, як от одна літня жінка. Що вона могла такого зробити, щоб витратити на неї стільки патронів? Я не знаю.
Було ще трохи людей з лікарні – на їхніх тілах не було кульових отворів, можливо, вони померли від браку ліків.
З волонтерів нас залишилося працювати четверо – це мінімум для моргу. Я все розумію, не кожен може таке витримати психологічно. Але я в принципі звик закривати всі дірки собою: якщо десь не вистачає людей, я туди йду.
Цікаво, що двоє з чотирьох волонтерів – культурні діячі, це я і Микита Гавриленко (музикант, учасник дуету "Герць" – УП), ви могли чути його .
Ми з ним якось навіть говорили, що, можливо, нам легше переживати ці події, бо пізніше ми їх відрефлексуємо через мистецтво. Наша психіка завчасно знає про таку опцію. Усі страшні події лишаються з тобою назавжди, просто з часом ти можеш їх переосмислити, перепрожити.
"З 30-ма тілами за день не впоратися"
Є чотири рівні наближеності до мертвого тіла: перший – тебе шокує навіть його вигляд, але ти в принципі можеш дивитися на нього й переносити його в мішку; другий – ти можеш торкатися до тіла крізь одяг; третій – без одягу; четвертий – різати.
До четвертого я не дійшов. Я не маю для цього кваліфікації та й не горю бажанням, якщо чесно.
Стандартний процес відбувається так: приїжджає машина, наприклад, з Бучі, її треба розвантажити – перенести людей в пакетах, іноді замінити пакети, бо вони рвуться. Ми складаємо тіла в місцевий холодильник – але там усього 10 місць, це так, щоб не кидати їх один на одного, або рефрижератор.
Далі тіла віддаються українській поліції – разом з патологоанатомом вона їх оглядає, пише, тіло ідентифіковане чи ні. Якщо ні, то вирізає частину кістки (показує на ногу нижче коліна – УП) на аналіз ДНК.
У цей момент їм треба допомагати – роздягати людей, перевертати їх, бо якщо зразу привезли 30 тіл… А тіла ж можуть бути напіврозкладені, викопані із землі. Хоча найбільш лячно – це коли вони зі слідами тортур. Коли ти не розумієш, що можна було зробити з людиною, щоб потім вона виглядала так…
Узагалі з 30 тілами за один день не впоратися. З 15-ма – так, якщо дуже важко працювати.
Також поліція відфотографовує всі тіла й надсилає фото у спеціальну групу в телеграмі – так родичі можуть когось впізнати. Дехто так своїх і знаходить.
Потім, коли з’явилася французька наукова жандармерія, ми почали частину тіл – розстріляних, зі слідами тортур, передавати їм. Наскільки я розумію, вони займалися саме документуванням воєнних злочинів. Вбитий у потилицю військовий полонений їх цікавив менше – бо це ж війна, а от величезна кількість цивільних, вбитих дротиками, зацікавлювала одразу, бо це заборонена зброя.
Після огляду тіла повертаються у великий рефрижератор.
У якийсь момент тіл у ньому стало так багато…, що знайти там когось було неможливо. Неприємна деталь, але – щоб дійти до кінця, треба було йти по трупах.
Кажуть "французький жандармерії треба такий-то", і ти шукаєш, приносиш, потім відносиш назад. Це як на складі працювати, тільки в тебе замість речей мерці. А потім приїжджають родичі – і починається найболісніша частина роботи.
"А що показати в тілі без голови?"
Від моменту надходження тіла в морг до видачі родичам може пройти два дні, а може й два тижні. Це не завжди контрольований процес.
Іноді в місцевий штаб приходили родичі й казали – ми підемо з вами в морг шукати тіло! На що ми кажемо, це дуже страшне місце, ми не хочемо, щоб ви на це все дивилися – вам стане тільки гірше, правда, просто чекайте. Якщо тіло викопали, то воно вже потрапило в надійні руки. Я вам гарантую, що ми всіх обережно, з повагою складаємо.
Іноді родичі ридають дуже сильно. Навіть сліди тортур можна пережити, бо це тебе, звісно, шокує, але це твої внутрішні переживання. А бачити ці страждання ззовні – дуже важко.
Втім, найважче питати в родичів: "Тіло будете дивитися?".
Спочатку не міг в цей момент бути з ними, просив когось з поліції, але потім уже і сам показував – до всього ж звикаєш. До мерців я в принципі звик за два дні.
Перше, до чого треба призвичаїтися, це запах – він солодкий і неприємний, це запах тління. Саме тіло після смерті жовтіє, синіє, зеленіє – по-різному, усе залежить від умов зберігання. Наскільки я розумію, розкопані збереглися краще за тих, які лежали на вулиці.
Не всі люди, до речі, впізнають своїх рідних. Вони приїжджають, уже знають номер тіла, з’ясовують усю документацію з лікарем, а потім дивляться на одяг, на родимки і не впізнають. Їхня психіка не приймає побаченого.
А іноді не може впізнати, бо, наприклад, голови немає. Нижня щелепа є, а голови немає. Такі тіла ми теж показуємо, це їхнє право, до того ж – вони це тіло забирають, їм його ховати.
Хоча спочатку ти стоїш і думаєш – а що показати в тілі без голови? Потім показуєш одяг, знімаєш частину одягу, якщо вони знають якісь прикмети. Родичі дивляться, тримаються на ногах і дивляться. Якби близька вам людина загинула, ви б не дивилися? Дивилися. Потім би може свідомість втратили, але спочатку дивилися б.
До того ж, люди зазвичай не по одному приїжджають, а по двоє-троє – двоє ридають, один дивиться. Хтось тихо плаче, хтось голосно.
"Якби росіяни зайшли у Вишгород, я б не хотів, щоб мені випалили очі – я бачив такий труп"
Для нас самих відсутність голови, чи от коли вона з пакета викочується – це найстрашніше. Бо коли тіло розворушене – це одне, до цього ти хоча б трохи готовий, ти бачив раніше мертвих тварин, ти можеш собі це уявити. А от відсутності голови ти не уявляв ніколи.
До війни ми не мислили, як це, коли над головою літають ракети.
Іноді від роботи в моргу з’являється емоційний стрес, і ти починаєш розмовляти з мерцями. Заходиш у рефрижератор зі словами: "Любі друзі, у мене немає для вас гарних новин – родичі не приїжджали, вас не впізнали – але є нові французькі пакети! Модні пластикові білі пакети!".
А потім ідеш додому і думаєш: от якби росіяни зайшли у Вишгород і вбили мене, бо я був у цих "розстрільних списках", то чого б я не хотів?
Не хотів, щоб очі випалювали – я бачив такий труп.
Не хотів би, щоб мене у чорний пакет поклали, краще в білий. Чорні – мерзенні та рвуться. Ось такі думки іноді лізуть.
Ще дуже цікавий досвід: коли наближаються російські війська, твоє тіло аж відчуває небезпеку. Так само тілесні відчуття змінюються, коли вони відходять. Імовірно, це спрацьовує саме спинний мозок – він трубить: "небезпека, треба тікати", тоді як головний каже: "ніхто нікуди не тікає, тут багато роботи". І в них ніби такий певний конфлікт.
До речі, про "багато роботи" – запах моргу легко змивається, але бувають галюцинації. У мене вони були перші 3-4 дні – я різко починав відчувати цей запах, а потім перепитував у людей поряд і вони казали, що це мені здається. Це настільки шокує твою свідомість, що починає тобі ввижатися.
Іноді я сидів увечері у квартирі й чув, як хтось шарудить виделками на кухні. Але я собі казав – це наші, рідні українські мерці, з окупантами ми не працюємо, нехай приходять і розважаються собі! Хто я такий, щоб їм заважати? Їм і так було нелегко.
Коли ти торкаєшся до смерті, то сприймаєш усе по-іншому. Смерть – частина життя, від неї нікуди не втекти. Я от після цього всього буду робити проект про смерть у моєму наближенні.
На другий тиждень у моргу я взяв з собою камеру, але ще не міг фотографувати… По перших фото видно, що я роблю їх з переляку. А потім посмілішав, і так з’явилася ідея про творчу рефлексію – я хочу зробити книжечку зі своїми роздумами. Там будуть документи, візуальна поезія і тексти.
Мої батьки вважали, що людина помирає і все – після неї лишаються хіба спогади в родичів. А я розумію, що поза нами залишається наш вплив. Людина і після смерті може щось зробити, наприклад – довести воєнний злочин.
Це така форма помсти від мерців.
***
Яким буде мистецтво після Бучі? Чи як там в оригіналі – "чи можлива поезія після Освенциму?"
Відповідь – так, але це вже буде мистецтво нового типу. Бо от ми кажемо "немає слів це описати" – тобто в нас немає концептуальних інструментів для опису того, що ми пережили. Тому нам треба знайти, підібрати нові слова. Війна до цього пошуку стимулює.
Першими це робитимуть люди, до яких війна доторкнулася безпосередньо – це буде рефлексія їхнього власного досвіду. А торкнулася вона дуже багатьох… якщо не всіх.
Ті, хто виживуть на цій війні, будуть творцями нового світу. Це ж не війна лише України, просто вона в Україні – це війна двох світів. Просто на нас найважча місія.
Ольга Кириленко, УП
Коментарів немає
Залишити коментар