Націоналіст, майданівець, азовець, полісмен Сергій Мерчук після майже дев’яти років начальником патрульних у Рівному й одинадцяти місяців на Донбасі очолив Управління патрульної поліції у Волинській області.
Про це йдеться у інтерв'ю для ІА «».
«Він постійно демонстрував лідерські якості, наполегливість і відданість справі. У критичних ситуаціях неодноразово брав на себе відповідальність та вів за собою команду. Я переконаний, що ви у надійних руках», – саме такими словами нового очільника патрульних представив волинянам перший заступник начальника Департаменту патрульної поліції, полковник поліції Олексій Білошицький.
Власне, службу в патрульній поліції Сергій Мерчук починав саме з Луцька. Й у липні повернувся на Волинь вже у статусі керівника. Щоправда такого, який страшенно не любить кабінетної роботи, офіціозу й формальностей. Максимально простий і відвертий у спілкуванні, креативний і легкий на підйом.
Досьє: Мерчук Сергій Юрійович народився 21 березня 1991 року. Родом із села Холоневичі Луцького району.
Закінчив Волинський обласний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою у Луцьку. Вищу юридичну освіту здобув у Чернігові в Навчально-науковому інституті права і соціальних технологій Національного університету «Чернігівська політехніка». Другу вищу освіту за фахом «публічне управління і адміністрування» опановував у Національному університеті водного господарства та природокористування в Рівному. Нині здобуває третю вищу військову освіту в Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського, фах – оперативно-стратегічне керівництво.
У студентські роки очолював осередок молодіжної організації «Національний Альянс» у Чернігові. Був волонтером таборів для дітей-сиріт, організатором військово-патріотичних таборів для молоді.
Був активним учасником Революції Гідності, членом «Правого сектору». Будучи одним з активістів 35-ї сотні Самооборони Майдану «Волинська Січ», отримав поранення в груди. Під час штурму на Інститутській 20 лютого виносив із Майдану поранених.
У складі волинського «Правого сектору» долучався до патрулювання кордону з Білоруссю разом з прикордонниками та іншими активістами.
Після Майдану пішов добровольцем в АТО, був заступником командира третього взводу батальйону «Азов». Брав участь у захисті Маріуполя, Мар’їнки, Широкиного, Старобешевого, Павлополя, Амвросіївки, Сєдового. Після поранення і контузії демобілізувався.
У 2015-му балотувався до Луцької міської ради від політичної партії «Громадський рух «Народний контроль».
У грудні 2015 року долучився до лав патрульної поліції. Спершу служив у Луцьку, обіймав посаду заступника командира батальйону, згодом командував ротою патрульної поліції Києва.
У квітні 2016 року став керівником новоствореної патрульної поліції у Рівному. Очолював патрульну поліцію Рівненщини до жовтня 2024 року.
У 2019-2020 роках був помічником начальника Департаменту патрульної поліції України.
З жовтня 2024 року до липня 2025 року – командир батальйону патрульної поліції в містах Краматорськ та Слов’янськ Управління патрульної поліції в Донецькій області.
З липня 2025 року – керівник Управління патрульної поліції у Волинській області.
У 2018 році отримав медаль «Захиснику Вітчизни». У 2021-му – орден «За мужність» ІІІ ступеня. У 2025 році його нагороджено Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Срібний хрест».
Нагороджений нагородною зброєю – пістолетом «Форт-17» і пістолетом «Glock 43».
Має звання майора поліції. Псевдо – Звіробій.
Одружений, виховує двох синів.
Захоплення – холодна зброя, спорт.
Ти майже девʼять років очолював патрульну поліцію в Рівному. Для такої посади це надзвичайно довго. У чому фокус?
Патрульна поліція Рівненщини – це було моє дітище від початку, з березня 2016-го. Я сам починав формувати там колектив. Мені ніхто не заважав, навпаки – я мав дуже крутих командирів, які підтримували будь-які ініціативи. Тож не лунало жодних вказівок, кого і на яку посаду взяти. Особисто підбирав керівників напрямків, відділів, секторів, командирів рот. Ми були заряджені тим, що робили, і зрештою вдалося побудувати структуру, яка непогано працювала. Починали зі 193 співробітників і патрульної поліції лише в самому Рівному, а наступному керівникові я вже передавав обласну структуру, в якій працювало 850 людей.
Стільки років – це справді дуже довго. Не сказати, що на одному місці за стільки часу мені стало геть нудно, бо ж служба – це аж ніяк не одноманітний процес. Але ще до початку повномасштабки у мене виникло бажання рухатися кудись далі, рости.
Однак почалася війна, перед нами постали нові виклики. Вмить з’явилося багато нової вкрай важливої і відповідальної роботи. Тому про якісь посадові перестановки не йшлося. Почали їздити на фронт. Шукали зброю, возили її. Доводилося ретельно організовувати супроводи. З початком війни майже не сидів у кабінеті, хоч я в принципі ніколи не був кабінетною людиною, повсякчас перебував у русі – це моя стихія. Тому якось особливо і не думалося, скільки років я на посаді і що час щось змінювати. Та й не було команди від керівництва, що я потрібен деінде.
І оскільки робота патрульної поліції у Рівному була налагоджена, ти подеколи просився на фронт?
Так точно! І командири це дозволяли. Начальник Департаменту патрульної поліції генерал Євгеній Жуков, його заступник полковник Олексій Білошицький завжди підтримували нас у цих починаннях. І всі керівники їздили, щоби скуштувати того добра. Тому нудьгувати не доводилося.
У травні 2022-го, під час Лиманської операції, зник мій рідний брат – потрапив у полон. Сім’ю на початку війни я вивіз – заради їхньої безпеки і свого спокою. І ці особистісні моменти спонукали мене проситися на фронт. У Рівному робота була налагоджена, тому я міг дозволити собі відрядження – спочатку тижневі, потім – по два-три місяці. Ми працювали там і на мінометних батареях, вчилися працювати на мавіках і ефпівішках. Був там простим штиком, не керівником. І нас реально багато чого навчили. А щойно ми були готові – мали кілька бойових виїздів. І тоді я зміг заспокоїти своє внутрішнє чоловіче я – що ти при ділі й допомагаєш захищати свою державу.
Близько 30 моїх хлопців з Рівного були задіяні. Багато хто отримав поранення, контузії, рвані рани, дехто досі має проблеми з ногами. Честь і шана таким патрульним-воїнам.
Досі вражає, як наші патрульні вистояли в Торецьку 37 днів. Я за три години на морозі там вже був ніякий, а вони трималися більш як місяць. Щодня обстріл. Хлопці в підвалі, над ними поверх за поверхом падає, а вони не просто встояли, а й примудрилися взяти полонених, а частину ворогів убити.
До слова, нещодавно звання Героя України і орден «Золота Зірка» отримав патрульний з Рівненщини, старший лейтенант Михайло Кравчук на псевдо Койот. Це перший патрульний, удостоєний найвищої в нашій державі нагороди. Будучи піхотинцем бригади «Хижак», він відзначився у боях на Донецькому напрямку, у Торецьку, де 36 днів утримував позицію в напівзруйнованому будинку, без води і в мороз -20°С. Крім того, у ближньому бою знищив чотирьох росіян, ще чотирьох ворогів взяв у полон. Зміг відбити щонайменше десяток ворожих штурмів й після двох поранень лишитися в строю.
При цьому не скажу, що за час служби в патрульній поліції він десь надто яскраво себе проявляв. Хоч був випадок, коли завдяки його кмітливості вдалося затримати вбивцю, який намагався втекти з області. А от коли формувалася стрілецька піхотна рота «Хижак», то саме Мішка Кравчук був з тих, хто сам попросився на війну – не боявся, рвався в бій.
А вже у травні минулого року, коли тривав процес реорганізації зведеного загону в стрілецьку бригаду, я приїхав до командирів і реально просився: «Будь ласка, пустіть. Я не те, що вигораю. Просто хочу їхати. Не знаю, як надовго мене вистачить – на рік, два, три. Але я хочу. Можливо, скоро так само приїду і буду проситися назад. Але пустіть повоювати».
Напевно, я справді дещо засидівся на одній посаді, бо вже за пів року мені сказали: «Давай, друже, їдь. Хотів – їдь. Але будеш займатися патрульною поліцією». І от майже рік я пропрацював на Донеччині з дуже потужним колективом, отримавши неоціненний професійний досвід. З людьми, які працюють у режимі війни вже дев’ять років.
В інтернеті ширилась інформація, що твоя ротація на Донеччину – своєрідне покарання. Мовляв, ти дозволив собі відпустку в Карпатах, коли в Рівне прибув керівник Нацполіції. Як сприймаєш таку критику?
Нормально сприймаю, у нашій службі завжди треба бути готовим до критики – і справедливої, і не дуже. Я – людина служива. Мені сказали – я поїхав. Тим паче, сам просився.
Навіть більше скажу: спершу був трохи розчарований, що мені поставили завдання займатися патрульною поліцією, бо ж рвався саме до бойової роботи, хотілося воювати. І хоч свого часу два роки віддав службі в «Азові», а з початком повномасштабки часто бував у відрядженнях у зведених загонах, але однаково прагнув оцього бойового досвіду. Проте, взявшись за виконання обов’язків, швидко збагнув, що, по суті, це і є бойова робота. Адже це постійні виїзди на прильоти, реагування на якісь нестандартні ситуації. Бувало, що й на сході день минав нудно, бо нічого не відбувалося, але часто бувало так, що за день ти встигав пережити стільки екстриму, скільки середньостатистичний працівник патрульної поліції не переживає й за рік.
Тому я вдячний своєму керівництву за це рішення і за те, що мав змогу попрацювати на Донбасі й набратися нового досвіду. Тільки на цьому контрасті ти бачиш разючу відмінність між службою патрульних в тилу і на прифронтових територіях.
Безумовно, довелося вийти із зони комфорту, адже в службі на Донеччині найбільшим мінусом було те, що сім’я далеко. Дружині було важко і тривожно. Та і я сумував за найріднішими. Раз на кілька місяців приїздиш додому, в сімейний затишок, побавишся з дітворою, зарядишся цією енергією – і їдеш знову на Донбас.
Коли працюєш в бойовому поліцейському колективі, тебе не вельми турбують якісь побутові незручності. Хоч і живеш абиде, аж ніяк не в комфорті. Але саме це загартовує і робить сильнішим. А от дружині в якийсь момент стало справді дуже важко.
Але ж вона знала, за кого йшла заміж…
Так точно. Цей Звіробій був шалений завжди і лишається таким (сміється, – ВН). Нещодавно мали розмову під час сімейного застілля. І дружина так впевнено промовила: «Добре, що ти повернувся…» А я їй: «Ще побачимо, чи я вернувся, ти сильно до цього не звикай». Насправді вона добре розуміє, що завтра мені скажуть кудись їхати – і я поїду.
Які головні враження від роботи на Донбасі? Вочевидь вона суттєво відрізнялась від служби в тиловому регіоні, далекому від війни.
Може, це прозвучить дещо некоректно, але правоохоронці, які їдуть на Донбас виконувати бойові завдання, зрештою отримують за свою службу статус учасників бойових дій, як і має бути. А місцеві патрульні поліцейські там просто служать – це їхня буденна робота вже дев’ятий рік поспіль. І до всього того жаху вони ставляться так, наче це норма.
Режим роботи – суворий. Ти маєш о шостій прокинутися, щоби вже о сьомій бути, скажімо, в Добропіллі, Костянтинівці чи Лимані, де треба опікуватися евакуацією мирного населення – десь хорошого, десь поганого. І щоразу ризикуєш власним життям.
Останній мій виїзд у Покровськ – це був жах. Їдеш і бачиш десятки спалених машин, похованих у дворах людей. Красивезне місто, у якому ти нещодавно спокійно пив каву в затишному кафе, знищене. Це вражає і болить. А вони, місцеві полісмени, бачать це щодня.
Буває, телефонуєш екіпажу, та все ніяк не можеш сконтактувати з хлопцями, бо ж зв’язок не завжди є. Зрештою додзвонюєшся і чуєш, наприклад, таке: «Командир, нам розірвало колесо, ми втікаємо». А після цих слів дві години не виходять на зв’язок. І тебе плавить, намагаєшся щось з’ясувати. Тобто це максимальний майже щоденний ризик і стрес.
Там працює дуже сильний і сміливий колектив поліцейських. Більшість з них – місцеві, це їхня земля. І я надзвичайно їх поважаю, бо вони не втекли за кордон чи у спокійніші регіони, а лишилися служити державі.
Часто під час евакуації населення доводилося працювати з їхнім підрозділом «Білий янгол» – потужні люди, які постійно ризикують собою, по суті, рятуючи інших. Там є окремий стрілецький батальйон спецпризначення, парамедики. До слова, саме поліцейські першими їдуть на якісь надзвичайні події, медики і рятувальники апріорі не їдуть.
Працюючи в такому режимі, ти постійно в тонусі. Благо, там у нас було вісім потужних бронемашин, на яких можна швидко втекти, евакуювавши людей. Це до розмов про те, для чого поліції пікапи. Не раз бувало, люди просять про евакуацію, ми прибуваємо і забираємо їх вже поранених. Настільки, що достатню медичну допомогу надати не можемо. Швидко вантажимо в пікапи, але в місце евакуації привозимо їх уже мертвими. Люди просто стікають кров’ю. Тут, у Луцьку чи Рівному, патрульний просто миє машину після зміни, щоб вона була чистенька для наступного екіпажу. Там же патрульний відмиває її від крові. Отака буденність.
Як ти сам сприйняв початок великої війни і чи був до неї готовий? Чи віриш у те, що скоро все це скінчиться?
Як людина з військовим досвідом я розумів, що колись розпочнеться щось масштабне, тому цілком був готовий.
Найсумніше, що завтра ця війна не скінчиться. Хотілося б помилятися, але реалії говорять самі за себе. Дуже шкода тих людей, які думають, що війна десь далеко і ніколи їх не торкнеться, і що ось-ось все це завершиться.
Прикро, що сам на сам з бідою нині лишаються сім’ї загиблих і поранених героїв. Так, держава допомагає, але як загоїти рану втрати, як і чим компенсувати воїну покалічене тіло й психіку?
Як на свій молодий вік я надто часто буваю на похоронах. І мені прикро, що тепер так мало людей приходить провести військових в останню земну дорогу. Що на цвинтар до наших полеглих Героїв приїздять здебільшого їхні близькі, а більшість і не знає, де і скільки їх поховано під синьо-жовтими й червоно-чорними знаменами.
Про війну добре знають ті, в кого вона забрала рідних, в кого хтось із близьких на передовій, ті, до кого в будинок прилетіла ракета або дрон, хто втратив житло. Приїздиш у Покровськ чи Костянтинівку, знищені вщент колись такі красиві міста, споглядаєш всі ці наслідки війни і усвідомлюєш, що ворог точно так само може поруйнувати наші Луцьк чи Ковель. Через рік, два, пʼять. Дай Боже, щоби їх тут ніколи не було.
Тим часом хлопці вже четвертий рік боронять наші землі, та не сказати, що вони в захваті від того, що їх не міняють. Що не мають змоги поїхати додому до рідних, а сидять в тих окопах з мишами і зміями. З ризиком цих клятих FPV, які максимально дратують. З сигнатурою, яка бачить тебе, якщо ти нормально не захований, не заритий у землю. І так з дня у день.
Від війни не втікають, але на неї й не біжать. І ми мусимо бути вдячними тим, хто нашу землю боронить. Нині я ніяк не збагну, чому так багато чоловіків не розуміють, що пацанів на передовій треба поміняти. Вони теж хочуть до своїх сімей і нормального життя. Має відбутися якась справедлива ротація. Зрештою в кожного чоловіка є обов’язок – захищати рідну землю.
Чому сім’я Мерчуків має воювати в повному складі, а інші у різний спосіб намагаються уникнути війни? Чому мій брат, який ще у 2014-2015 роках боронив нашу землю і вернувся скалічений, з лютого 2022-го знову взявся за зброю, а відтак мав пройти через полон? Чому я свого часу пішов в «Азов»? Чому ще один мій брат, хоч і має трьох дітей, теж не побоявся піти на війну? Чому одні відчувають цей обов’язок, а інші думають, як ухилитися?
Я вважаю, що кожен здоровий чоловік має бути готовий до захисту своєї держави. Він може цього не хотіти, але усвідомлювати обов’язок важливо. А тим, хто зуб дає, що візьме зброю, якщо війна буде тут, я просто не вірю. Такі втечуть першими.
Хай там як, всі мають розуміти: треба готуватися до важчого. Щоб колись за святковим столом ми згадували про ці давні важкі часи, які змогли пережити, бо не побоялися стати на захист рідної землі й ризикнути своїм життям, бо були готові битися з ними, а не тікати-ховатися. Як розповідали нам колись наші дідусі й бабусі.
Та війна, яку ти бачив у 2014-2015 роках, і війна нинішня кардинально різняться?
Безумовно. Якщо тоді ти міг бачити ворога візуально, цілити в нього, вести стрілковий чи артилерійський бій абощо, то нині, якщо ти вже бачиш ворога – не факт, що виживеш. Рукопашки точно не буде. Будуть гасити тебе ефпівішками, добиватимуть масовістю, бо мають чисельну перевагу.
Не скажу, що ці одинадцять місяців на Донбасі я бігав по посадках чи постійно брав участь у зачистках – ні. Але мав змогу спостерігати за цим, адже був поруч. До слова, бачив цих нещасних 19-річних солдатів, яких наші хлопці брали в полон. Не знаю, як людина з пневмотораксом може жити п’ять днів на позиціях. Наші хлопці дають йому цигарку, воно курить, а ззаду дим йде – і при цьому воно живе. Це якісь межі людських можливостей. Різного на війні надивишся…
Тепер війна інша – тепловізійні дрони, FPV, сигнатури й усі ці «блага» технічного прогресу. І усім цим треба вміти користуватися, бути в темі, бо все швидко розвивається. У 2014-му я побув піхотинцем, у 2022-2023 роках – артилеристом. Працював трохи із забезпеченням. Останній рік займався евакуацією населення, розбором завалів і усуненням наслідків прильотів. І роблю однозначний висновок: якщо бодай на трошки випав з цієї колії, то завтра вже не знаєш, як ця війна ведеться. Сьогодні все може бути по одному, завтра – ситуація інша.
Незмінне тільки одне: війна – це завжди страх. І хоч я знайомий з війною з 2014-го, мені до цього часу страшно. Особливо, коли поряд дзижчить дрон, а ти не можеш з цим нічого зробити. Страшно усвідомлювати, що смерть гуляє поруч. Страшно проживати це знову і знову. Так, ти адаптуєшся, сприймаєш цей ризик якось буденно, але це не означає, що не боїшся. Боїшся і все одно виконуєш свій обов’язок – тільки так.
Як тобі після Донбасу звикати до мирного Луцька?
Швидко перейти з військових рейок на цивільний ритм направду непросто. Суто психологічно. Тут всі працюють по накатаній, і це добре. Тільки так і має бути – порядок, режим, дисципліна. Тоді все працює, як годинник.
Для порівняння: патрульний підрозділ у Слов’янську і Краматорську розкиданий по восьми локаціях. Чому? Бо якщо кудись прилетить, то завалить лише один напрямок роботи. За таким принципом там працюють всі служби. Всі підвали зайняті. Куди не зайдеш, там хтось є – чи військові, чи поліція.
До речі, там цілком нівелюється поняття приватної власності. В тій же Костянтинівці приїжджайте і живіть в будь-якій вільній хаті. Там лишилося шість-сім тисяч населення. І так само, як у нас, є різні – і хороші, і погані. Є й такі, які просто чекають ворога, але насправді їх небагато, місцеві їх не люблять. А ще є ті, кому просто нікуди поїхати.
Восени ми приїздили на евакуацію в Костянтинівку, там є район Гора, це вже виїзд на Бахмут в напрямку Часового Яру. Ще минулоріч влітку туди долітала ствольна арта. Я вже мовчу про FPV. І ось ми приїхали, а нас зустрічає такий звичайний 60-річний спрацьований дядько. Розповідає: «Оцю хату я все життя будував, отам – квартира доньки, отам – синова, а ось там – моя квартира, яку здавав в оренду. В Дніпрі найгірша оренда житла стане в 20 тисяч. Де мені їх взяти?» І українська в нього така, якої я ще й не чув. Інженер, трудяга, руки спрацьовані. Куди він поїде зі свого дому? Так, дітей вивіз, але вони з дружиною вирішили лишитися.
Я веду до того, що великою мірою там такі ж самі люди, такі ж будинки, як у нас в Луцьку, Ківерцях, Рожищі. Нічим не гірші і нічим не кращі. А росіянам байдуже, що нищити. І точно так, як війна прийшла в Торецьк, який нині під фундамент стертий, вона може прийти до нас на Волинь. Тому поки фронт тримається, ми маємо змогу спокійно жити. А от не так давно диверсанти забігали у ліси на Житомирщині. Чим це не сигнал, що треба бути повсякчас готовими до будь-яких сценаріїв?
Тому ще в Рівному я готував своїх людей до війни. Оцей наплічник у мене ще з 2014 року (вказує на свої військові речі в кутку робочого кабінету, – ВН). Амуніцію я завжди оновлюю. Це вже, мабуть, третій мій бронежилет. Хоч дехто каже, що він надто чистий і красивий. А як придивитися – на ньому кров людей, яких доводилося евакуйовувати.
Коли прилітає рускій КАБ-500 у житловий сектор, ти приїздиш, і там, де стояли людські хати, бачиш пустир радіусом 250 метрів. Починаєш метушитися, розбирати завали, шукати людей. І коли бачиш цих розірваних дітей чи навіть покалічених військових, саме в ті миті розумієш справжню цінність життя.
Пригадую одну сім’ю, яку ми приїхали евакуйовували після страшного прильоту. Дівчинці – три рочки, хлопчині – років сім, мамі – до тридцяти. Батько розгублено споглядає все навколо – контужений, нажаханий, дезорієнтований. А ця понівечена жінка дивиться на нас своїм останнім благальним поглядом, наче хапається за життя, бо ж ми приїхали її рятувати. А ти вже не знаєш, куди їй джгути накладати, бо все тіло рване, з живота тече кров. Несеш її в авто, дивишся їй в очі, а вона помирає у тебе на руках. Дітки кричать від болю і страху, несеш їх на собі. Ні вони, ні тато ще не знають, що мама вже нежива. Як ці люди житимуть далі – не уявляю.
У такі моменти тобі дуже сильно хочеться жити, зробити максимальну переоцінку свого життя. Чомусь саме після цієї жінки я три дні не міг прийти до тями, хоча мертвих людей у мене на руках було стільки, що не злічити. Але цей її погляд не забути…
Після цього ти хочеш навчитися грати на гітарі, опанувати англійську, проводити більше часу з дітьми. Хочеш жити, дихати на повні груди, не відкладати нічого на потім.
На жаль, війна підкидає такі болючі моменти надто часто. Подеколи це вибиває тебе з колії, але мусиш бути готовим до різних емоцій. Ми маємо навчитися рятувати ближнього у будь-якій ситуації – і на війні, і в цивільному житті. Саме тому я дуже хочу домогтися того, щоб кожен патрульний завжди мав при собі турнікети. Щоб такі речі були в публічних місцях, ми маємо до цього рухатися.
Ще на початку великої війни спіймала себе на думці, що не відчуваю до росіян насамперед ненависті. Бо саме про це писала більшість українців у соцмережах. У мене переважають радше огида і зневага. А що відчуваєш до ворога ти?
Увесь спектр негативних емоцій – максимальну зневагу, відразу, люту ненависть. Бридкі, огидні, нікчемні, ниці, мерзенні істоти. Як можна інакше ставитися до людей, які принесли на нашу землю таку біду і напасть.
Упродовж цієї війни я втратив багатьох хороших друзів, дуже близьких мені кумів, які були надзвичайно крутими й потужними людьми.
Мої діти вже ненавидять їх – і це назавжди. Нічого не може виправдати війну. Ця зневага буде передана наступним поколінням. І росіяни це розуміють. Вони вже виховали ціле суспільство, яке їх ненавидить. І хай як парадоксально це звучить, саме цим вони нас згуртували.
Мій тригер – діти. Чужі незнайомі мертві українські діти. Пригадується, як під час артилерійського обстрілу в селі Рівне біля Покровська цьогоріч у березні загинули двоє братиків, 11 і 13 років. Непоодинокі ситуації. Не розумію, що діти роблять на вулиці без нагляду, коли триває обстріл. З окремими батьками під час евакуації буквально доводилося битися. Кілька кілометрів до підарів – а вони лишаються і невідомо чого чекають.
Заходиш в хату, питаєш, де дитина, а вони кажуть, що нема. І знаходиш малого в дошках під підлогою, під диваном. Ну не сволочі? Не доходить до людей. Просиш хутко збиратися і їхати з нами, бо ж ми приїхали їх евакуювати – від біди подалі. При цьому ти ще маєш так хитро запаркуватися, щоб тебе ніхто не помітив, бо і машину побачать, і старлінк на ній, і РЕБ. Якщо ж тебе засічуть, то доведеться йти пішки кілометрів 15 обхідними шляхами, щоби врятуватися. І от та жіночка щось крутиться, затягує. Просить пів години на збори. «Та яке? Я зараз тебе з дитиною силою заберу», – намагаєшся пояснити, що кожна хвилина на вагу золота. Починає влаштовувати істерику, десь виходить і говорить з чоловіком по телефону. Прислухаєшся і чуєш, як та зізнається, що їй не вдається затягнути час, щоб у нашу машину поцілив FPV. Вона свідомо це робить, вони насправді нікуди не хотіли виїздити, їх все влаштовує. Набрали макаронів, гуманітарки і сидять собі, чекають руского міра. Тим часом виявляється, що восьмирічний переляканий пацан з січня до квітня не виходив з хати. І таких історій купа.
Повернімося до Волині. Рівне і Луцьк – регіони дуже схожі. Мабуть, і служба патрульних суттєво не відрізняється? Які завдання вище керівництво поставило тобі, призначаючи начальником на Волинь?
Насправді робота дещо відрізняється, адже на трасах міжнародного значення на Рівненщині роботи більше. У нас вони теж є, але інтенсивність роботи на них не така висока.
На Рівненщині патрульних чисельно більше, позаяк на них покладено більше завдань, більші зони патрулювання. У Волинській області патрульних трохи менше, є невеликий некомплект. Моє завдання – його цілком перекрити, добравши достойних людей. Тому всіх, хто мріяв про таку роботу, ми раді бачити. Тут працюють всі свої, місцеві. Так, заробітна плата невелика – 19 тисяч і ще 10 тисяч премії. Це небагато, але й не мало.
Звісно, робота у патрульних складна. І її до кінця не зрозумієш, доки не працюватимеш з людьми. Я часто повторюю, що на 102 не дзвонять, щоб запросити попити чаю й побалакати. Завжди якась проблема, конфлікт, біда. І наше завдання – реагувати й допомагати. Само собою, патрульному не в кайф три години оформлювати п’яного й неадекватного водія, який буде кидатися, принижувати, ображати та ще й відправляти поліцейського на фронт. Хоч буває, що той тільки звідти повернувся і поїде ще. Але це аж ніяк не найгірше, що може бути в нашій роботі.
Але саме така специфіка роботи правоохоронного органу – працювати з проблемними категоріями людей – сімейними насильниками, наркоманами, з людьми, які не хочуть жити на чисту руку. Це дуже важлива робота. І хай якою важкою вона буває, мені таки подобається служба в поліції.
Хто може претендувати на роботу в патрульній поліції?
Кандидатами можуть бути хлопці від 18 до 24 років, для дівчат вік необмежений. Треба пройти низку етапів – тести, фізуха, ВЛК, співбесіда.
Наразі нам бракує близько 70 людей. Багато цінних кадрів зараз перетягнула на себе війна, але це нормально. Сподіваюся, за пів року ми цей некомплект закриємо. Загальний наш штат – приблизно 460-470 людей.
Зараз багато поліцейських, зокрема й патрульних, боронять нашу державу на передовій. Хоч чимало людей певні, що робота при погонах – гарантія не потрапити на фронт. То кого з патрульних відправляють у зону бойових дій? Які завдання виконують? Скільки волинських патрульних на передовій нині?
Наразі керівництво ухвалило рішення щомісяця відряджати у прифронтові регіони по вісім людей з кожного управління, щоб пізнати специфіку роботи там – на Донеччині, Запоріжжі, Херсонщині, Харківщині. Коли я був на Донбасі, до нас приїздили хлопці з Чернівців, Закарпаття, Вінниці, Хмельницького. Коли мене переводили на нову посаду, приїхали з Рівного і Житомира.
Як звикли патрульні у тилу? Перезмінка на плацу управління, рівняйсь-струнко – і гайда робити свою роботу – десь небезпечну, але звичну і відносно спокійну. А там перезмінка щоразу в іншому місці. Бо є «добродій», який тебе сфоткає – і неодмінно прилетить. І у нас таке було. Правда, перезмінка тоді встигла відбутися, але невдовзі таки був приліт. Та навіть в таких умовах ти мусиш робити свою роботу. Виїздити на виклики, оформлювати п’яних, працювати над подоланням наслідків щоденних прильотів.
Специфіка роботи у всіх прифронтових регіонах різниться. Щоб усе це спробувати, патрульні зараз їздять у такі відрядження, обмінюються досвідом.
До слова, відрізнятиметься і амуніція в патрульних у цивільних регіонах, і у прифронтових. Бо базова поліцейська амуніція не така, її підганяють під військові потреби. Приміром, у мене є підсумки і на автоматичну зброю, і на пістолет. Там подекуди і гранати треба було носити, й загалом бути готовим до всього, навіть до стрілецького бою. Але хлопці там до цього на диво спокійно ставляться.
Волинські патрульні стали професійними артилеристами, зараз воюють на трофейній реактивній системі залпового вогню БМ-21 «Град» та її модернізованому варіанті «Торнадо-Г». Вони цінні і тут, і там, але на фронті потрібні більше.
Мій друг і колишній начальник волинських патрульних Дмитро Мокич має бойову посаду, він є керівником бригади Департаменту патрульної поліції «Хижак». Я його дуже ціную і поважаю, одинадцять місяців ми працювали пліч-о-пліч на сході. Він же на війні з 2022-го. Починав з операцій на Херсонському і Миколаївському напрямках, згодом брав участь у наступальній операції в районі Ізюма, зрештою закріпився на Донеччині.
Уявіть тільки: патрульні віджали в рускіх їхнє «Торнадо» і нині вбивають ворога їхньою ж зброєю! До речі, на території Управління патрульної поліції в Луцьку увіковічнили цей трофей великим крутим муралом.
І хоча обов’язковим є відрядження восьми людей, нині аж 44 патрульні перебувають у відрядженнях й безпосередньо виконують бойові завдання на ротаційній основі. Хтось працює в артилерії, хтось – із дронами, є серед патрульних і піхотинці.
Як вирішують, хто з патрульних потрапить на передову? У першу чергу це бажання людини. Приходить і каже, що хоче воювати. Чекаємо ротацію і відправляємо.
І як на мене, потяг чоловіка до війни – цілком закономірне явище, коли на твою державу посягає ворог. Та й, правду кажучи, і дівчат на війні не бракує.
А загалом у нас є певна квота, за якою ми відправляємо своїх людей і на охорону державного кордону, і на виконання бойових завдань на фронт. Тому коли людина приходить працювати в поліцію, то має розуміти, що він чи вона теж, по суті, захисник.
На жаль, є серед наших козаків і поранені, і загиблі, і безвісти зниклі. Тому, звісно, нас обурюють закиди, мовляв, поліцейські не воюють.
У травні під час страшного обстрілу на сході загинув патрульний поліцейський з Ковеля Дмитро Сергієнко. Так склалося, що саме мені довелося його діставати з місця загибелі. Тепер моє завдання – вручити його сім’ї почесну медаль «Захиснику України». Це болісно.
От нещодавно у ДТП загинув Максим Казбан – мій хороший товариш, командир Обʼєднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють». Це величезна втрата, бо він був потужним бойовим командиром.
У червні загинули двоє поліцейських стрілецького батальйону поліції Волині – Сергій Тлумач та Юрій Кривошапка.
Скільки поліцейських має загинути, щоб люди зрозуміли, що поліція теж воює? Навіть одна смерть – це вже багато.
Це була одна з головних тем, яку ми обговорювали з міським головою Ігорем Поліщуком. Їх треба поставити на місце. І методи боротьби є. Не хочу відкривати карти, але гарантую, що ми будемо над цим працювати у межах повноважень.
Звісно, коли повноваження обмежені, то вплинути важко, адже треба діяти спільно з іншими правоохоронними органами. І мені подобається підхід до цього питання в Луцьку, бо тут є чітка і конструктивна координація з обласним управлінням поліції.
На жаль, у мене нема чарівної палички, якою я зараз махну – і всі дрифтери зникнуть. Але є розуміння, що треба робити, аби в середовищі цих горе-гонщиків постало питання, чи варто їм надалі так ризикувати і нариватися.
Наразі я просто не рекомендую нікому в Луцьку їздити на шальоних вихлопах, які звучать, наче шахеди, і будять й лякають дітвору. Бо це матиме наслідки.
Я називаю цих гонщиків балуваними дітьми заможних батьків. Такій дитині може бути навіть за 30, але замість робити щось корисне для себе та інших вона літає на шаленій швидкості, дрифтує, підрізає інших. Багатьох цілком закономірно дратує такий стиль життя окремих людей у час війни.
Автогонки – це дуже популярний технічний вид спорту, але він не має нічого спільного з нахабним порушенням громадського спокою і правил дорожнього руху на вулицях міст. Тому я просто не розумію цих дрифтерів. Бракує адреналіну? Та ми можемо його вам організувати. Я знаю дуже красиві місця в Україні. Але ж ці сміливці дістануть документи про бронювання чи відстрочку, а дехто ще й може виявитися неповнолітнім. Менше з тим, запевняю, на Донбасі зараз такі класні дороги, там так круто можна подрифтувати (сміється, – ВН). Іронізую, звісно, та все ж.
До речі, якщо про серйозне. Багато хто критикує державу за будівництво доріг на прифронтових територіях. Ті, хто це говорить, глибоко помиляються. Якщо там не буде доріг, наші пацани поламають логістику, не зможуть швидко втікати від тих же FPV чи оперативніше щось довозити. Там якісні дороги треба навіть більше, ніж тут. Бо коли ти летиш зі швидкістю 170 кілометрів і потрапляєш в ямку, то незрозуміло, де зупинишся. І добре, що їх там будують. Військово-цивільні адміністрації знають, що роблять.
Ще одна проблема – нетверезі водії. Чому люди досі сідають за кермо напідпитку?
Штраф – 17 тисяч гривень. Напевно, можуть собі дозволити таку суму. Та якщо серйозно, то це залежить від конкретної людини – від її світогляду, виховання, законослухняності.
Однак мені все одно важко збагнути, чим керується людина, яка сідає за кермо під алкоголем чи наркотиками. Напевно, це насамперед легковажність і певність у тому, що нічого не трапиться, пронесе. Але як при цьому не розуміти, що тебе може зупинити стовп, або ж іще гірше – ти когось уб’єш.
У середньому на Волині за добу патрульні оформляють до десяти п’яних водіїв. І це тільки ті, хто потрапив у поле зору патрульних. До речі, зараз відсоток закриття справ у судах досить низький, це радує.
Добре й те, що штраф після позбавлення прав значно більший і передбачена конфіскація автомобіля. Втім декого не зупиняє навіть це. І такі люди не можуть не дивувати й не дратувати законослухняних громадян. Що із цим робити, я не знаю. Напевно, треба міркувати про підвищення штрафів.
Мене зараз турбує ще одна важлива тема – те, як багато людей в штики сприймають підвищення штрафу за паркування на місцях для інвалідів. Невдовзі штраф за це порушення становитиме 5100 гривень. Зрада? Аж ніяк. Так, сума чимала як за таке незначне, на думку багатьох, порушення. Та невже ви, люди, не бачите, що за останні три-чотири роки все кардинально змінилося – у нас тепер купа людей з інвалідністю, хлопців на протезах. А ви на своїх модних тачках дозволяєте собі паркуватися на місцях, призначених для цих людей. Просто тому, що робили це завжди. Інша річ, якщо дорожня розмітка стерта чи нема знака. Тоді треба робити зауваження власнику парковки.
А ще набридло спостерігати, як наші люди ігнорують пасок безпеки. Чому ж геть усі, коли під’їжджають до польського кордону, вмить пристібаються? Штраф за це порушення нині – всього 51 гривня. Така сума нікого не дисциплінує. Та й оформлення такого штрафу вимагає більше витрат, аніж держава зрештою отримає від його сплати. Це однозначно треба виправити. Буває, вдома перепарковую машину, не встигну пристебнутися, як син вже робить мені зауваження: «Тату, пристебнися!» Виходить, що дітей легше навчити правил, ніж дорослих.
У 2020 році на пішохідному переході в Копачівці горе-водій збив 23-річну дружину твого брата Григорія, теж поліцейського. Ірина померла – трагедія. Тоді в медіа писали, що підозрюваному загрожує від трьох до восьми років позбавлення волі. Чи справедливо, що людина, яка забрала життя в іншої людини, проведе за ґратами максимум вісім років? І як зрештою завершилася ця справа?
Працюючи на дорогах вже десяток років, я досить глибоко вник у законодавство й не мислю в таких випадках категоріями емоцій. А як водій знаю, що на дорозі може трапитися що завгодно. Часто від тебе як від водія нічого не залежить, завжди є доля випадку.
Того дня я був у Полтаві. Брат подзвонив і повідомив про цю біду. Коли сказав, що від зіткнення Іринка відлетіла на 70 метрів, я зрозумів, що треба виїздити, бо вона, найімовірніше, не виживе. З досвіду знаю, що шансів у таких випадках мізер. Хоч після аварії вона прожила ще три години. Пів року як одружилися – і така трагедія.
Іру забрала швидка. Дорогою у швидкої відпало колесо, тому їхали в лікарню довше, ніж мали б. Якби ж її миттєво підібрали й швидко довезли до медзакладу – хтозна, може, й врятували б.
Негідник збив людину і кинув на дорозі помирати. Хто він після цього? Нікчемний боягузливий мерзотник. Збив людину? Вискакуй з авто і допомагай, рятуй людину. А він дременув навтьоки та ще й переховувався. Кинув машину під Луцьком. Хотів утекти за кордон. Шукали його п’ять днів. І от коли йому передавали закордонний паспорт біля залізничного вокзалу, оперативники його спіймали. Добре, що вони, а не я… Насправді намагався абстрагуватися від цього, адже це особисте, а тут без емоцій ніяк.
Нині вбивця відбуває покарання, сів на сім чи вісім років. Але родина не отримала ні копійки, хоч суд постановив 800 тисяч компенсації. Сподіваюся, що в тюрмі йому максимально погано. І подальша його доля мені нецікава, він не заслуговує на щасливе життя.
На жаль, подібні історії непоодинокі. І такі сім’ї ходять на суди, подеколи роками домагаються справедливості. На Волині з початку року вже понад 40 загиблих в аваріях. Це надзвичайно багато.
Робота патрульного – це завжди ризик, стрес і щоденні контакти з агресивними людьми. Які найризикованіші ситуації траплялися у тебе?
У 2016 році в Києві мене буквально покусав за ногу агресивний неадекватний водій, якого зупинили за порушення. 21-річний зухвалець таким явним кавказьким акцентом горланив щось на зразок «я учястнік баєвих дєйствій, ти што дєлаєш, нєгадяй-мєрзавєц», а потім вкусив мене. Після того мені реально кололи уколи в живіт – проти сказу. Від гріха подалі.
У 2017 році, в переддень мого дня народження, по вікнах рівненського управління, де я тоді перебував, хтось на чиєсь замовлення вистрелив із гранатомета. Мене врятувало диво. Коли пролунав постріл, лопасті відкрилися, але зачепилися за гілку горіха й вибух здетонував у гараж. Хтось міркував, що це помста за протидію бурштинокопачам. Хтось був певен, що мене вирішили покарати за надмірну принциповість. Але у той час в Україні відбулася низка терактів, можливо, я просто потрапив у цю хвилю. Не знаю.
Якось знаходив патрон на ручці автомобіля. Сприйняв це як такий собі «привіт». Не знаю, чому і від кого. Забрав, вистріляв на полігоні. Не хочу цим додавати собі якоїсь ваги.
У червні 2020 року в Березне приїздив одіозний народний депутат Ілля Кива. Я з цим чортом стикався, коли був у «Правому секторі». І в Дніпрі він мені погрожував трибуналом, бо я не хотів виконувати якісь накази. Не знаю, як він примазався до «Правого сектору», але вже тоді було ясно, що він максимально мутний. «Рєбята, дякую за роботу», – каже і простягає руку. А я стою, спостерігаю і тримаю руки в кишенях. Огидно було навіть дивитися на нього, не те, що ручкатися. Так от, хтось кинув світлошумову гранату в натовп, я миттєво зреагував, бо боявся за своїх хлопців. Думав, встигну відкинути гранату подалі від людей. Тільки-но замахнувся, як вона бахнула. І мене вирубило. Оглушило, побило гравієм по ногах, отримав чергову контузію. Але більше мене вирубило, коли пацани знімали з мене бронежилет і ненавмисне стукнули головою об асфальт. Після цього інциденту далися взнаки наслідки попередніх контузій. Більше в такі перипетії мені потрапляти не варто – можуть списати за станом здоров’я (сміється, – ВН).
А який ти керівник – суворий чи поблажливий?
У мене справді є власний стиль управління колективом. Я – керівник авторитарний і креативний (сміється, – ВН). Хоча для когось мої методи роботи видаються доволі оригінальними.
Я мислю так: скрізь є різні люди – і в Краматорську, Рівному, Луцьку є погані й хороші. Але хороших завжди більше. Та й не знаю я жодної людини бездоганної, у якої лише найкращі риси. Тому в таких великих колективах, як-от поліція, треба приймати всіх такими, якими вони є, знаходити точки дотику усім з усіма.
У Рівному колектив до мене звикав досить довго, та і я до них теж. Бувало, ставлю складне, але адекватне завдання, пояснюю, чому і як це треба зробити, але бачу, що діло не рухається. У таких випадках я міг і стільцем жбурнути, аби всі прокинулись і зрозуміли – завдання треба виконувати. А йдеться ж про те, щоб допомогти людям, десь не перегнути палицю, десь напружитися. Виконати і видихнути.
У нас є свій дисциплінарний статут, за яким притягуємо до відповідальності за певні порушення. Іноді, щоб не давати підлеглому догану, я можу скреативити й дати почитати мої улюблені книги – «Сад Гетсиманський» чи «Тигролови» Івана Багряного. І потім неодмінно перепитаю. Чому я так вчиняю? Бо коли ти читаєш такі книги й занурюєшся у переживання головних героїв, то швидко усвідомлюєш, що твої нинішні проблеми – дрібниця. Й, скажімо, через якусь сварку з близькою людиною ти не маєш приходити на роботу без настрою, якісь особисті моменти не мають впливати на твою службу.
Я часто пробачаю людям за якісь дрібні проступки. Може, це моя помилка як керівника. Але намагаюся діяти справедливо. Головне – ніколи не перейти межу дозволеного. Бо дисципліна на службі – це база.
Деякі патрульні не звикли регулярно тренуватися? Лінуються? Тоді я як керівник буду мотивувати таких своїх підлеглих до фізичної активності. Бо патрульні мають бути здорові, сильні, витривалі. «Це, звісно, нічим не передбачено, але давай, дорогенький, приєднуйся і біжи зі мною 10 кілометрів», – таку фразу від мене може почути будь-хто. Такий креатив мені видається цілком прийнятним і доречним. Будемо це практикувати і в Луцьку.
Що тобі дає у житті спорт? Як прийшов до цього?
Я і раніше тренувався, але упродовж останнього року занурився у це максимально глибоко і кайфово. І реально відкрив для себе цілий новий світ, а тепер радо ділюся цими своїми досвідами з іншими.
Я встаю досить рано і починаю день із тренування. У Краматорську прокидався о п’ятій, щоб потренуватися і о сьомій вже бути готовим до роботи. В Луцьку тільки-но налагоджую режим.
Тепер я навіть не миюся теплою водою, тільки холодною. Це круто бадьорить і заряджає на весь день. Такий собі побутовий вишкіл, який легко став звичкою.
Загалом, щоб себе дисциплінувати і тримати у формі, я вибудував собі три «С» – сім’я, спорт, служба.
Сім’я – це твоя опора, сила і натхнення. Сім’я дає тобі любов і затишок. Раніше нас розділяло більш як тисяча кілометрів, тепер вони поруч. І це вже щастя.
Спорт – це енергія. Він робить тебе витривалішим, сильнішим, впевненішим. Спорт заряджає на гарний настрій. Днями підтягнувся на перекладині 40 разів. Й при цьому згадував, як мій рекорд у військовому ліцеї був 32. Недарма кажуть, що досконалості немає меж. Коли нема змоги потренуватися, мене просто ламає. Це вже стало життєвою потребою.
Служба ж дає тобі відчуття потрібності, самореалізацію, кар’єрне зростання і, звісно ж, зарплату. До слова, це 36 тисяч і 10 тисяч премії. На всіх членів сім’ї це, може, й недостатньо у нинішній час, особливо, коли дружина ще в декреті, але я не скаржуся. Так, я прагну рости, розвиватися. Але наразі такі рамки.
А що сподвигло тебе пробігти марафонську дистанцію?
Після того як на фронті зник безвісти мій молодший брат, я вирішив долати свої переживання через біг. Тоді я важив під 90 кілограмів і сам собі не подобався. Вирішив: ця критична ситуація має мене мотивувати і дисциплінувати, змінити й зробити сильнішим. І почав бігати, хоч раніше ніколи цього не любив. Спершу біг 3, 5, потім 10 кілометрів, а відтак пробігав і 20.
Якось узимку в Лимані надумав уперше пробігти півмарафон (21,0975 км, – ВН). Сказав собі тоді: якщо добіжу – з братом все буде добре. Така-от мотивація. Хоча на той момент я вже знав, що брат живий, бо підари опублікували його інтерв’ю. Але оці переживання за долю Андрія мене повсякчас підштовхували заспокоювати себе спортивними викликами.
Зрештою поставив собі принципову мету – пробігти в Краматорську марафон (42,195 км, – ВН) і набити на руках татуювання з іменами синів – Дем’яна і Данила.
Перша спроба здійснити цей біговий задум була у травні. Тоді я пробіг 30 кілометрів, а далі не зміг. Не мав досвіду, а тому нічого не їв і не пив. І це могло закінчитися погано. Я добіг 30-й кілометр і друзі мене забрали.
Однак думка про те, що насправді я точно можу набагато більше, мене не полишала. Знаю, що і 100 зможу пробігти, просто треба підготуватися.
І от ніч на 6 липня. Перед тим я тиждень готувався, найперше морально. Так і не зміг тоді заснути, бо оформляли якогось п’яного й дзвонили мені, потім комар над вухом дзижчав, падлюка. Я встав о 3:00. Набрав води, заколотив собі з медом, сіллю, лимоном. Стартував о 4:00 і просто біг 3 години і 47 хвилин. І це був концентрований кайф. Відчував, що міг би тоді і 50 кілометрів пробігти, але оскільки не спав, розумів, що можу перестаратися. Та й рівно на 40-му кілометрі розрядилися навушники. А біжу я тільки з музикою – люблю саме так.
Це було важко фізично, навіть мозолі полопали, але нереально круто. Ти поставив ціль – і досягнув її. Я взагалі не розумію, навіщо жити, якщо не ставити жодних цілей. Пливти за течією – не моє, я люблю рух і спонукаю інших до активного способу життя.
До слова, мій покійний кум Олексій Дяговець (поліцейський, військовий, засновник Федерації регбі Чернігівської області, позивний Регбіст; загинув у липні 2023 року на Херсонщині, – ВН) зумів зацікавити мене регбі. Я спершу пручався, а тепер хочу набити татуювання в пам'ять про нього – регбійний м’яч з ім’ям його дитини, яку я хрестив. Так само, до речі, планую набити гітару з іменем дитини іншого свого загиблого кума й одногрупника Дениса Костирка (військовий, позивний Касен; загинув у квітні 2024 року під час ракетного обстрілу Чернігова, – ВН).
Твій брат Андрій провів у російському полоні 340 днів. Він розповідав, що його життя врятувала каска – твій подарунок. Нині вже можна ділитися деталями його визволення з полону?
Мій брат – мій герой. Майже рік в полоні – це страшне випробування. І він його гідно пройшов.
У 2012-2013 роках Андрій служив у внутрішніх військах в Криму. У 2014-му його призвали до 24-ї механізованої бригади, служив півтора року на Луганщині. Повернувся пораненим. У лютому 2022-го знову пішов на війну, був гранатометником. А вже у травні під час бою за Лиман на Донеччині зник безвісти. У квітні 2023-го, після нестерпних 11 місяців знущань у полоні, його звільнили.
Підрозділ Андрія 23 травня сильно обстріляли, брат дивом вижив. Каже, що його врятувала каска, яку я подарував. Того року святив у ній крашанки на Великдень замість кошика. А вже за трохи вона прийняла на себе ворожу кулю. Хоч і контузило сильно, але вижив. Більше того, перед тим, як потрапити в полон, брат встиг підбити ворожий танк.
росіяни швидко дізналися, хто він. Гуглиш прізвище Мерчук – і одразу знаходиш брата-азовця, а це для них – як червона шмата. З життям Андрій прощався не раз, терпів приниження і побої. Його двічі водили на розстріл, стріляли під вухо, він падав, а потім забирали назад.
Натомість я тримав у секреті те, що брат в полоні. Це величезна помилка сімей, які відразу пишуть у соцмережах про безвісти зниклих рідних. Зазвичай нічого, крім співчуття, це не дасть. Більше того, це дає змогу ворогу легко дізнатися, хто їм попався. Та найгірше те, що цим користаються ділки, які просто з тюрми дзвонять згорьованим родичам і виманюють гроші.
І хай як ретельно я все приховував, ціна питання за брата – 100 тисяч доларів. Отримував такі дзвінки і повідомлення не раз, дзвонили родичам. Зібрав сім’ю і пояснив: нікому не вірити, ніхто ні за які гроші його не поверне, це орудують нахабні шахраї.
Після повернення з полону він рік працював у ТЦК в Рожищі. І йому не раз плювали в обличчя, ганьбили, мовляв, «ти боягузливий ТЦКашник, ти ніхто». Він не витримав і звільнився, коли ухвалили відповідний закон. Це злить і болить водночас. Бо при кожному ТЦК є такі хлопці. І треба думати, перш ніж принижувати когось. Хтось цю роботу має виконувати.
Парадокс, але зараз брат не може влаштуватися на достойну роботу, хіба на якусь неофіційну. Бо має проблеми зі здоров’ям після тих побоїв у полоні, після контузій. Хіба це справедливо? А йому теж хочеться жити, в нього є мрії, він має дитину, хоче власний будинок. Він хоче того, що й усі. Невже він не заслужив? На жаль, це чекає багатьох. Хай що ти пройшов, ти нікому не треба. Маєш руки, ноги – дбай про себе сам. Дуже хочеться, щоб це змінилося.
До речі, і мені не раз закидали, що декларую будинок. Так, я і моя сімʼя живемо в будинку мами, який будували разом. А де ми маємо жити? Думаєте, мені не соромно, що моя матір до цього часу їздить в Польщу на заробітки, щоби допомогти дітям? Та соромно, звісно. Але так нині живе багато людей в нашій країні. А ти публічний, заповнюєш ту декларацію. Невже я маю приховувати, де живу? Хочете – приїжджайте, дивіться, я відкритий. Не розкошуємо.
Так само і з братом. Ніхто не похвалить за те, що він боронив свою землю. Відбув рік у полоні – тримай квартиру. Нема такого, а могло б і мало б бути. Тому людей, які повернулися з війни, треба максимально підтримувати.
У принципі, він міг би піти працювати в ту ж патрульну поліцію. Але мало хто з військових зможе працювати в поліції. Хоч це хлопці з цінним досвідом, але вони просто не сприймуть оцих крутих маминих хлопчиків на красивих машинах, яких зупиняють за дрібне порушення ПДР, виписують 255 гривень штрафу, а вони, зверхні й нахабні, довбуть 15 хвилин мізки й відправляють патрульного на фронт. Зараз це відбувається постійно, а хлопці здебільшого мовчки стоять і пишуть протоколи. Але терпець може й урватися.
Коли востаннє плакав? Чи ти з тих чоловіків, які вважають сльози ознакою слабкості?
Я дозволяю собі сльози. Є у мене така штука, як почуття виконаного обов’язку. Коли приходиш до того відчуття, то можна і слабинку дати. Приїхав додому, обійнявся з дружиною – і ось ви вже втираєте одне одному сльози просто на порозі. Пережили, я вдома, все добре. Живемо далі.
Коли брата звільнили, а ти їдеш до нього з оцим відчуттям виконаного обов’язку. Бо ти зробив для цього все, що міг. Дотиснув, дотерпів.
Сльози у мене викликають спогади про моїх загиблих кумів із Чернігова. Часто про них згадую. Зараз мені навіть важко туди поїхати. Просто болить.
У моєму житті було багато важких моментів. Надто багато втрат, болю, крові. Чи міг би я подумати колись, що у мої 34 стільки дорогих і близьких мені людей будуть вже в кращих світах…
Про що мрієш?
Щоби все це лихо закінчилося. Щоб мої діти мали вибір: хочуть військовими стати – нехай, лікарями – чудово, хочуть співати – годиться. Щоб я не нав’язував своїм синам військовий ліцей, бо сам це пройшов і недарма. Щоби всі наші діти мали вибір, і надалі не довелося мислити лише категоріями війни і захисту. Хочу, щоб все було спокійно. Надто багато біди ми зазнали.
Я хочу, щоб ми просто жили. Хочу вивчити англійську, навчитися грати на гітарі, розвиватися у спорті, продовжувати кайфувати від бігу, спробувати Ironman (змагання з тріатлону – плавання, їзда на велосипеді, біг, – ВН).
Хочу бути хорошим батьком для своїх дітей, якомога більше часу проводити разом з сім’єю, хочу бачити свою кохану Галинку щасливою.
Я би дуже хотів щоранку возити синочків у школу й садочок, але позбавлений цієї можливості через специфіку служби. І якщо завтра буде наказ кудись їхати – я поїду. Сприймаю службу будь-де, поки маю здоров’я і натхнення. Отакий, як то кажуть, дурний до роботи. Тішуся, що зараз маю змогу проводити з ними вечори, вихідні.
Та хтозна, що нас чекає завтра. Я знаю одне: завжди маю бути готовим до всього. І якщо знову треба буде битися за Київ, Полтаву чи інші міста, я буду готовий. Снаряга, броня і автомат напоготові. Не казатиму, що не боюся, але я готовий до нових викликів, готовий до всього. Але дай Бог, щоб не довелося.
Ірина КАЧАН
Фото Олександра ДУРМАНЕНКА
Коментарів немає
Залишити коментар