Олексій Кушнєр - ветеран російсько-Української війни. З ним вийшла довга і насичена розмова про ЗСУ, волонтерство, мобілізацію-демобілізацію, терапію для воїнів та багато іншого.
- Дозволь почати з якого питання. Ти був бойовим медиком у 14 бригаді. Ти сам обрав цю спеціальність чи це було рішення твоєму командування?
У мене профільна медична освіта. Я навчався в Ковельському медичному училищі в 2002 -2005 рік. Здобув освіту медичної сестри і, в принципі, розвивався по медичному напрямку, що, в принципі, дозволило мені працювати вже безпосередньо з боєвою травмою.
- А чи надавав ти допомогу росіянцям?
Якщо чесно, перший поранений під час повномасштабної війни 1 березня був саме росіянином. І просто треба було собі нагадати, чи руки пам 'ятають роботу. І, в принципі, передав його службі Божій (СБУ, - ред.) живим. А там, яка його доля, я не знаю.
- А не було бажання не передати його живим і зробити так, щоб він віддав душу?
Там було масивне поранення в верхніх кінцівок, що передбачало за собою, скоріше за все, ампутацію верхніх кінцівок, і тому набагато краще залишити в системі росії інваліда. Щоб держава турбувалася про нього, вигділяла на нього кошти. І плюс, що це буде живий пам'ятник злочину, який вони вчиняли в Україні.
- А яку найскладнішу допомогу доводилось тобі надавати під час служби?
Випадків було багато. Це масивні кровотечі, ампутації верхніх, нижніх кінцівок. Справді, випадків було багато. Я не знаю, на якому з них типу закцентувати, тому що було різне.
- А що потрібно говорити бійцям з важкими пораненнями під час евакуації, які слова підібрати?
Та нічого не потрібно. Їм просто треба говорити про те, що ми вже виїхали, ми працюємо, ми скоро будемо в лікарні, тримайся, тебе чекають вдома. Прості фрази, які безпосередньо не стосуються, тому що моральний стан бійців, досить піднесений, тому що він розуміє, що, да, він травмований, але він вирвався з пекла і він їде в лікарню.
- Олексій, а якщо було декілька поранених, як ти визначав, кому першому потрібно надати допомогу?
Ну, це… Дивіться, є характер поранень, де без впливу бойового медика боець стопроцентно помре. Це масивні кровотечі, це ампутації, це поранення голови, тазу. І просто по характеру ознак бойовий медик повинен визначати, кому в першу чергу він буде надавати допомогу. Не по рівню близькості підрозділу, а по рівню травми.
- Зважаючи на твій досвід, скажи, які головні проблеми українського війська в галузі медицини?
Одна з найбільших проблем – це погана взаємодія медичної служби і безпосередньо бойових медиків та підрозділів. Тому що таке відчуття, що умовний Київ і безпосередньо підрозділ в зоні бойових дій – це про дві різних країни говориться. Так само величезна проблема - некомпетентність багатьох волонтерів, інфлюенсорів, які реально постачають в бойовий підрозділі ті самі турнікети, оклюзійки і тому інші засоби, які не відповідають необхідним параметрам.
- А взагалі, а є якісь рецепти, як виправити цю ситуацію і запобігти ці проблеми?
Все дуже просто. В керуванні Медичних сил повинні бути компетентні люди, які мають не великі зірки на погонах, а мають реальний бойовий досвід, досвід надання медичної допомоги, інструкторської діяльності. Так само має бути чітко затверджений алгоритм надання допомоги і засоби, які повинні використовуватися безпосередньо в зоні зіткнення, а не китайські турнікети чи турнікети "Дніпро", до прикладу.
- А з якими найбільші труднощами у своєї роботі ти зіштовхнувся особисто?
Безпосередньо по службі, то насправді найбільша проблема – це невизначеність. Невизначеність безпосередньо в мене, як в людини, як військовослужбовця, про те, скільки буде тривати служба, скільки ми будемо знаходитися в секторі, коли я потраплю в відпустку, наскільки я потраплю в відпустку – такі прості життєві проблеми.
- Що найважче на війні, і навпаки, що найлегше? Найлегше?
Найлегше піти в ТЦК і почати свій шлях. Це найлегше. Найважче просто звикнутися, що армія – це система вертикального підпорядкування і що навіть при великому бажанні ти мало можеш щось змінити.
- Олексій, а чи є якась історія служби у війську під час повномасштабки, яка тобі ввізалась в пам 'ять найбільше, якою ти можеш з нами поділитись? Я розумію, що мабуть їх багато, але щось таке одне.
Та тих історій, насправді, багато. Така суто волинська, яка дуже сподобається волинянам. Контрнаступ на Харківщині, за Куп'янськом в напрямку села Пологи знаходиться величезна ферма, де вирощували свиней. І коли росіяни відступали, ми наступали, ця ферма була частково зруйнована, і звідти вибігли поголів 'я тисяч і тисяч свиней. А потім вони почали їсти трупи росіян, які вороги залишали, коли втікали.
- А чого найбільше боявся на війні?
Є кілька речей, які я дійсно боюся. Це потрапляння в полон, тому що мій шлях триває 10 років. Імовірність того, що мені дадуть нелегку смерть – це точно. Більш ніж ймовірно. Також я боюся категорій травм, коли мозок залишається живий, а тіло знерухомлене. І я розумію, що в такому випадку я не зможу навіть вчити самогубство, бо такого способу життя я не являю.
Третій пункт – це боєві медики не завжди випадають зі строю через травму чи загибель. Вони потрапляють в психіатричній лікарні, тому що це категорія військовослужбовців, які працюють з травмою, які працюють з людським болем і часто людини витримують.
І я б не хотів би отримати психічне захворювання, тому що людина не розуміє, що з нею щось не так.
- Розкажи про нашумівшу медійну історію, фотки про те, як ти брав в полон росіян, стали вірусними?
Це був початок повномасштабки, березень 2022 року, житомирська траса. Це був напрям на Макарів, кілометрів 50 до Києва. Там вийшла їхня колона, яку вдало наші танкисти 14 -ї бригади розібрали. І ми вчорашні, цивільні люди, хто з боєвим досвідом, хто без, і ми ходили по тих полях, відловлювали тих недобитків, переляканих, обісраних. І одного з них я вів. Він мав поранення нижньої кінцівки, він йшов дуже повільно і просто ми йшли по полю. Я його взяв під руку і думаю: а не зробити селфі. І я зробив селфі з цим росіяном, запостив в соціальній мережі, і людям сподобалося, тому що тоді все неслося, було незрозуміло, що відбувається, це було насправді страшно, особливо людям, які дивились на це все з умовної окупації чи навіть з цивільних міст, і вони побачили українського військового, який веде росіянина, і широко посміхається, і це багатьом зайшло: можливо не все так погано.
- Олексій, я знаю, що ти активно займаєшся волонтерською діяльністю. Розкажи, будь ласка, якими волонтерськими ініціативами зараз ти опікуєшся, а ми, в свою чергу, якусь з них закинемо реквізити в описі до відео.
Є кілька напрямків. Після повернення я долучився до волонтерського центру «Ангар», який очолює моя дружина Ольга Валянік. І оскільки у мене є величезний досвід все ж таки з бойовою медициною, то я займаюся напрямком збирання коштів, формування медицини для бойових підрозділів. Також я повернувся до того, чим я займався до повномасштабної. Це проєкт для ветеранів у рамках психологічної реабілітації. Це проєкт горотерапії.
І трішки дотичний до закупівель Луцької міської ради для сил оборони. Мене запросили як представника громадськості для того, щоб зробити це ефективніше.
Завжди потрібні гроші на бойову медицину. Я дуже прошую людей, які побачать це відео підтримати збір на тактичну медицину. Ваші гроші, якщо ви їх задонатите, вони врятують людське життя. І це дійсно правда.
Реквізити:
Я як людина, яка за час повномасштабної війни, півтора року служби від держави отримував лише одну особисту аптечку, все інше, з чим я працював, все інше, з чим ми надавали допомогу, ми рятували людське життя, людське життя наших захисників, наших воїнів, з цим мені допомогли волонтери, вашими коштами, через волонтерів. Тому що, об 'єктивн, це волонтери нагромаджують ресурси, які даєте ви, а потім купляють речі, які ми просимо в них, для того, щоб просто робити свою роботу.
Тому, якщо ви задонати, я наперед вам дякую.
- Олексій, розкажи, будь ласка, про свого батька, який воював, захищаючи Україну, будучи білорусом, як він потрапив у військо?
Ну, почнемо з того, що мій батько воював не тільки під час повномасштабної війни, але так само він пішов у добровольці в 2014 році.
Він воював у 14-15-му році і спочатку повномасштабної він повернувся до війська і, на жаль, він загинув. Він був етнічним білорусом, проте громадянство в нього було українське. В 1991-1992 році ми всією сім 'єю переїхали до Ковеля на Волині.
І з того часу ми жили тут. Тому так, кров, що в його жилах, що у моїх білоруська відчасти, але ми вважали себе українцями.
- Він загинув під Бахмутом. Чи тобі відомі обставини загибелі?
Відчасти відомі, проте я неодноразово стикаюся з таким моментом, що там люди близькі, далі, і їм цікаво, як загинув той чи інший воїн. Проте смерть – це завжди смерть. Для мене важливіше, не так, як він вмер, чи він страждав перед своєю смертю. І по характеру травми, скоріше всього, ні. І цього мені достатньо.
- Твоя фраза: українцем не народжується, а українцем стають. Ти вже частково почав говорити, що ти переїхав, але ти народився в білорусі. Розкажи, будь ласка, як ти потрапив саме в Україну?
Моя мама – українка. Мій тато - білорус. Це класична сім 'я студентів одного з університетів міста Мінськ, де вони познайомилися, одружилися, народили двох дітей. Проте після початку розпаду Радянського Союзу вони прийняли рішення, що все ж таки їм буде краще жити в Україні, і ми всією сім 'єю переїхали сюди. Звичайно, кілька разів ми їздили до його батьків у гості.
- А чи залишились в тебе родичі в білорусі і чи відбуваєш ти якийсь зв 'язок з цією країною?
Так, у мене є родичі в білорусі, проте я не підтримую з ними зв 'язок, тому що вони підтримують режим лукашенка, і ми просто не сходимося в тому, що відбувається. Єдиний зв 'язок мій з білорусією в майбутньому може бути, це коли відбудеться деокупація Ббілорусі і буду там працювати в окупаційній адміністрації.
- Олексій, розкажи свій кейс, як ти демобілізувався?
Я цього не приховую. З літа 2023 почала діяти норма, яка дозволяє близьким родичам, осіб, які загинули на війні, виконуючи конституційний обов 'язок демобілізуватися. Я скористався цією можливістю. По суті те, що я зараз вдома, за це було заплачено велику ціну і ця ціна життя мого батька.
- А якби от батько воював, і ти б далі виконував службу? Я це питаю, бо військові пишуть, що "нам воювати вже або до поранення, або до смерті". Якою має бути демобілізація?
Питання в тому, що це стосується безпосередньо нового закону про мобілізацію, який мурижили півроку, і по суті він нічого не змінює для військовослужбовців, які в перші дні, типу в перші місяці пішли захищати цю державу. І ця держава сказала, що ваш шлях, або смерть, або поранення, що потрапити додому.
Питання в тому, що це стосується не тільки тих, хто зараз у війську, а й тих, хто повинен їх замінити. Тому що люди, які зараз досі цивільні, якщо вони не мають визначності, наскільки це часу для них, плюс -мінус, вони не будуть готові піти.
- А яку модель демобілізації зараз підтримуєш саме те?
Дивіться, оптимальний варіант, все ж таки, визначити строковість служби. Це стосується безпосередньо, наприклад, тих самих 36 місяців. Просто завжди можна в приписці додати пояснюючу записку: "в залежності від загальної обстановки на фронті". Якщо там на лютий 2025 року буде більш-менш спокійно, це дозволить частково починати демобілізацію бійців або переводити їх на посади в тилові частини. Тому що в нас в середньому до бойових дій задіяно 30-35%, а 65 % – це так само військовослужбовці, які несуть службу ближче чи далі від зони бойових дій. Все ж таки має бути fair play.
- Скажи, з якими ти труднощами зіштовхнувся після демобілізації?
Багато людей уникають зі мною говорити, бо вони бояться, що чимось мене образять, чи зададуть некоректне запитання. Люди стараються уникати близьких відносин і близьких розмов безпосередньо зі мною.
Та насправді мені набагато легше, ніж багатьом і багатьом сотнями тисячами людей, які стали військовослужбовцями після початку повномасштабної війни. Для мене - це друга кампанія і мені було важко повертатися вперше. Я коли повертався вперше, кілька місяців сидів вдома і не хотів виходити, тому що я не знав, хто я, що я, і чим буду далі займатися.
Я вийшов з дому не того, що мені стало легше, а тому що мені треба було вже платити чимось за квартиру.
Тому мені, в принципі, більш-менш нормально, проте я розумію тих людей, які будуть повертатися і з якими проблемами будуть вони стикатися.
- А чи відчуваєш ти підтримку від держави?
Об 'єктивна реальність говорить про те, що я вже фактично пів року вдома. За цей період жодна державна структура не запитала про те, чи я звернувся в лікарню, чи я пройшов в реабілітацію, чи, можливо, мені потрібна робота. Це виглядає так, що, в принципі, я доросла, самостійна людина, я маю сам вирішити ці проблеми, але виглядає так, що держава скористалася моїми послугами, і я її вже більш не потрібен.
- А що має робити тоді держава для демобілізованих?
Дивіться, ми не повинні придумати велосипед, є алгоритми, які існують у військах Сполучених Штатів. Де деякий час після демобілізації, після поверення з гарячих точок чи безпосередньо з зони виконання задань, відбувається адаптивний період, який відбувається в місцях, які для цього створені. І я не розумію, чому ми не використовуємо такий метод, якщо він дієвий.
- А чим ти зараз займаєшся після демобілізації?
Я добудовую свій будинок, який я почав ще до повномасштабної зводити. Я живу життя, я багато провожу часу зі своєю дружиною, своїми собаками. І я далі вожу ветеранів в гори і допомагаю їм зрозуміти, що не все закінчено і можна рухатися далі.
- Олексій, а чи знайшов ти зараз постійну роботу?
Ні, і не планую шукати, тому що війна в країні не зупинилася. Вона і далі в активній фазі. Якби я не хотів туди повертатися, але якщо буде на це потреба. Якщо держава мені скаже, що вона потребує моєї участі, то я буду повертатися. Якщо зміниться законодавство, яке буде стосуватися мене безпосередньо, ця стаття, по якій я демобілізувався, буде усунута.
Я не буду перепливати Тису, я піду до війська і буду робити свою роботу.
- Але тобто добровільно ти не підеш, тобто тільки якщо тебе призвуть, покличуть, я правильно зрозумів?
Фактично так. Двічі я пішов сам, якщо я був потрібен державі, нехай вже третє раз попросить мене про це.
- За які кошти ти живеш зараз?
Не для кого не є таємницею, що військовослужбовці отримують гідне грошове забезпечення. В своїх півтора року служби я постійно був на бойових. І постійно держава компенсувала мені, мої незручності, які мали місце. Так, все ж таки, я міг загинути за цей час.
Тому я відкладав трохи грошей для того, щоб після повернення не одразу вириватися в ринок праці.
- Ти пам 'ятаєш перший день після того, як повернувся додому? Що ти робив і розкажи, будь ласка, про свої відчуття?
У мене біля будинку велика гарна тераса, я пив маленькими ковтками хороший віскі і слухав, як співають пташки. І я розумів, що це не відпустка і мені не треба спішити. У мене можливо, що є багато-багато часу. Тому зупинись і почни хоч трошки відпочивати.
- Як українцям не закінчитись раніше росіян?
Треба свідомо відноситись до свого конституційного обов'язку. Не чекати поки тебе запакують в бусік, а займатися спортом, підшаманити своє здоров'я. Не чекати, а готуватися.
- Що змінити, щоб лави ЗСУ швидше поповнювалися новобранцями?
Проводити якісну пропаганду. Говорити чесно з людьми про те, що відбувається. У тилових містах відчуття, що війна майже закінчилася, що от-от буде вже перемога. А насправді це не так.
Ми щодня втрачаємо території. Але про це говорять ті, хто цікавляться ситуацією на фронті. Ті, в кого близькі родичі чи близькі люди знаходяться на фронті. Це мають знати всі. Так само це має знати те, що війна стосується всіх.
Жити життя, звичайно, круто. Але коли там всі закінчаться, тоді вже ніхто нікого не буде просити.
Звичайно сумнівно, що росіяни дійдуть до умовної Волині. Але вони дійдуть до Києва і поставлять там владу, від якої волинянам буде несолодко, і будемо штурмувати ми тоді Варшаву всі разом, хто доживе.
- Олексій, а наскільки це реально, що це може відбутись, вважаючи на останню ситуацію, яку ми зараз спостерігаємо на фронті?
Що гадати. Немає історії, які неможливі. У лютому 2022 року ми говорили, що ми живемо в Європі, що ми є демократичним державою, що великої війни в теперішній час на території Європи не може бути. Що ми зараз маємо? Немає такого, що щось не може бути. Широкомаштовне вторгнення на Київщину, Харківщину, Сумщину, воно може мати місце. Так само руйнування Рівненської атомної станції, південних атомних станції. Це все може бути в комплексі, і що, в принципі, знищить нашу державу.
І треба бути доросим і не вірити в перемогу, яка нібито вже буде завтра, а в те, що наш шлях - це боротьба.
- Яка твоя експертна оцінка закону про мобілізацію?
Закон про мобілізацію повністю імпотентний. Таке відчуття, що в Верховній Раді закінчили доросі люди. Ну, нам вони розраховують не знаю на що, можливо, типу на майбутній виборчий процес і розказати, які вони були білі-пухнасті. Ми не в тому етапі, який знаходимось, щоб розказувати, щоб робити теплу ванну суспільству.
Ну трохи запізно. Щодо того, що треба зменшувати строк призову, я з цим погоджуюся. Чи 20, чи 22 роки. Це не принципово, це від нас незалежить, це має прийняти Верховна Рада, але вони навіть до цього не готові. Вони на 3-му році війни нарешті спромоглися понизити планку до 25 -ти.
Я, наприклад, не бачу різниці, я не бачу того, що стримуває нас як державу, щоб призвавати більш молодших чоловіків.
- Розкажи будь ласка про горотерапію. Що це таке?
У нашому житті нас оточує купа проблем. І частину з них, коли ми на них споглядаємо, ми думаємо, типу, ні, ми не зможемо. Нам не вистачить сил, ресурсів, просто ми це не зможемо. Схожа реакція в людей, які вперше потрапляють в гори. Вони часто підходять до підніжжя, якщо підйом складний. Вони так само говорять, що в мене коліна болять, я не зможу, серце вискакує з грудей. І коли ти робиш все, щоб ця людина зійшла, коли вона стоїть на вершині і вдихає повітря Карпат, відбувається такий внутрішні злам, який говорить про те, що а можливо, ці проблеми, які були вдома, яких я так само вважав-вважала, що не зможу реалізувати, можливо, вони так само, такі як цей підйом, важкі, але все ж таки я зможу.
Плюс до всього у ветеранському середовищі є запит спілкування з людьми, які мають схожий досвід, тому що є ряд причин, в тому числі об 'єктивних, коли ти розповідаєш, що відчував і цивільні на це реагують не досить адекватно. Є таке поняття, яке дуже часто нам насаджували ті саме совіти або ті, хто прийшли після них, про те, що була Друга світова і були ветерани. І про те, що ветерани не розповідали нам про війну, тому що там було все погано, там кров лилася ріками.
А є теза, яка існує в моєму середовищі. Можливо, вони не розповіли тому, що вони знали, що їх не зрозуміють. І те саме стосується ветеранів теперішньої війни.
Ми не хочемо принизити цивільних, а в тому, і чи не хочемо їм розповідати. А тому, що ми об 'єктивно вважаємо, що багато речей просто людина, яка не була війську, яка не мала досвіду, просто не зможе зрозуміти.
- Розкажи, коли вперше реалізував ідею і в якому форматі?
Проєкт існує з 2017 року, проте засновником ініціатором цього проекту не є я. Його колись почав і придумав мій товариш, побратим Віталій Дячук. Зараз він у війську.
І просто в якийсь момент, ми тоді не товаришували, не були друзями-компаньйонами, я просто натрапив на оголошення, таке саме, як ми зараз опублікуємо до інших учасників, де пропонувалися мені, як ветерану, піти в гори. Я скористався цією можливостю, мені сподобалося, мені допомогло і мені дало розуміння, чим я хочу займатися далі. І з деякого часу я став частиною команди, десь з року 18-го.
- А розкажи про свої відчуття, враження, яке бачення цієї програми реабілітації після багатьох проведених заходів.
Все, щоб я не сказав би, це моє суб 'єктивне враження. Результат того, що ми рухаємося у правильному напрямку, це люди, які ходили з нами до повномасштабної, які зараз у відпустці чи відпрошуються зі служби і знову ходять з нами. І вони говорять, що нам дуже вас не вистачало, і дуже круто, що ви нарешті повернулися і знову починаєте реалізовувати походи. Якщо ветерани говорять, що їм це подобається, їм це допомагає, це для нас є ось цим результатом, заради якого ми це робимо.
- А в яких місцях проводили терапію?
Зрозуміло, через закриті кордони основний напрям зараз це Українські Карпати. Проте до повномасштабу ми так само старалися особливо для хлопців з інвалідностями, які втратили до кінцівки, возити їх за кордон і це була Грузія, Словаччина, Туреччина.
- Слухай, а ти не хотів би спробувати якимось чином організувати щось таке для людей з порушеннями зору, для незрячих?
Два тижні тому я був на форумі ветеранському, який влаштували в місті Стрий. Його організували мої друзі і попросили реалізувати один похід, який буде найближчим часом для їхнього побратима, який вже після початку повномасштабної втратив повністю зір. Проте він був до повномасштабної дуже активний, він дуже любив подорожувати, він дуже любив гори і він би хотів піти знов, і ми це зробимо.
- Скільки ветеранів взяло участь у ваших реабілітаційних проєктах?
За час спочатку існування проєкту, це вже порядка 1200-1300 ветеранів та ветеранок.
- Де ви берете фінансування?
До повномасштабної війни у нас було кілька непублічних спонсорів, які давали на це кошти, перед яким ми гарно звітувалися. І це дозволяло нам раз півтора місяця робити похід для ветеранів. Ще до повномасштабної війни до нас вийшло лісове агентство Сполучених Штатів. Зрозуміло, з початком повномасштабної призупинились переговори щодо їхнього фінансування цього проєкту, бо їм було цікаво.
Але з деякого часу вони побачили, що лінія фронту більш-менш стабільна, знову повернилися до нас, і зараз частина походів відбувається за фінансування лісового агентства Сполучених Штатів, а частина за кошти благодійників.
- Похід вгори для людей з ампутаціями, які складнощі виникають і як ви їх долаєте?
Об 'єктивна реальність говорить про те, що все залежно від ампутації. Чи це верхні кінці, чи це нижні кінці, чи це наскільки високі ампутації, чи людина адаптована до протеза, чи вона може нести додаткові речі, так само свій наплічник, чи яка погода насправді. Багато типу специфічних моментів.
Наприклад, ми більше водили хлопців-дівчат з ампутаціями нижніх кінців, тому що це пов'язано з ризиковими моментами високих гір, бо ми готували їх до сходження на гору Казбек, яку вдалося реалізувати влітку перед повномасштабною.
Бо коли людина на схилі зривається, їй потрібні руки для того, щоб зупинитися, щоб забитися тим самим льодорубом, що в принципі з ампутаціями верхніх кінців неможливо.
І плюс людині з частковою чи повною ампутаціями різних рівнів важче себе, по суті, обслужити в таких умовах, типу, гірських. Специфіка по нижніх кінцівках, приміром, що ми коли стаємо на поверхню, ми відчуваємо, чи вона рівна, чи вона крива, а якщо крива, то в яку сторону. Хлопці-дівчата на протезах цього не відчувають, але це можна навчити. Тому що, якби ми не відчували, що ми стоїмо на нерівній поверхні, то ми б падали. А вони, якщо стоять на протезі, але знають, в яку сторону їх зараз похилить, вони можуть падати, і з цим треба працювати.
- А ти сам береш участь в кожному цьому поході?
Фактично, так. У нас на початку, перед повномасштабною, було три людини, які водили в гори. Це Віталій Дячук безпосередньо, я та Орест. Віталій у війську. Орест в кінці 2023 року загинув, на жаль. Був дуже хороший хлопець і, по суті, душа нашого проекту. І зараз цим займаюся лише я. Проте я зараз на шляху відбору серед наших постійних учасників, людей, які будуть готові так само водити, тому що запит великий і я просто не встигаю.
Ми не є закритою спільнотою, ми хочемо залучати нових і нових людей для того, щоб поширювати цього виду терапію.
- Люди, які можуть або хочуть допомогти, будуть чимось корисними, можуть писати тобі в соцмережі, правильно я розумію?
Так. І так само дуже часто, зараз я стикаюсь з тим, що дружини, чоловіків записують їх на горотерапію, фактично змушують нас з нами піти і їм подобається. Але це вже не зовсім їхнє рішення. Так само, якщо ви відчуваєте, що ваш чоловік, коханий чи кохана потребує такого, ви можете так само заповнити анкету і спровадити цю людину до нас.
- Скажи, будь ласка, Олексій, чи відчуваєш ти якусь, або відчував якусь незручність перед своїми побратимами, коли ти демобілізувався, а вони залишилися там?
Основний елемент незручності – те, що я був бойовим медиком підрозділу, проте я багато приділив уваги забезпеченню підрозділу і навчанню особового складу. Крім того, все своє обладання, автомобіль евакуаційний, все-все я залишив в підрозділі для того, щоб навіть за моє відсутності вони могли далі виконувати обов 'язки свої. І давайте будемо об 'єктивні. Я пішов самостійно, але я так само міг отримувати поранення чи загинути. І комусь треба було цю роботу робити. Час йде. Ми повинні розуміти, що це гра в довгу. Я не відкидаю можливість повернення на фронт. І якщо я маю можливість відпочити, я скористаю цей можливість.
І мене совість не буде мучити.
- Зараз дуже багато волонтерів, як Сергій Притула, Тарас Чмут, кажуть, що стрімко падають донати. Скажіть, наскільки "Ангар" і волонтерські групи на Волині відчувають це падіння?
Так, рівень донатів знизився, проте збори в "Ангарі" йдуть на одному рівні, зрозуміло, не порівняти з лютим 2022 року. Але якщо порівнювати 23-ий та 24-ий рік приблизно йде те саме, тому що тут ще треба накласти західняцько-волиняцьку індентичність. Волиняне, якщо бачать, що кошти витрачаються ефективно, якщо це дійсно для Сил оборони, і це не просто там для проїдання, чи не зрозуміло для чого, то вони готові донатити, і в принципі, звичайно, грошей завжди не вистачає, проте на "Ангар" не втомлюються донатити, і за це я безмірно дякую.
Волонтерство – це про те, що я сижу за цим столом. Якби мені не допомагали, не факт, що я тут сидів би, і не факт, що ці люди, яких вдалося вивести, врятувати були вдома або далі несли службу.
- Чи не плануєш ти зайнятися політикою?
Безпосередньо як політикою, з елементами балотування і входження в різноманітні ради, ні, не збираюся. Щодо того, що таке займання політикою? Та будь-яка діяльність, яка стосується безпосередньо розвитку того міста, і твоя позиція – це і я політика. Мені не цікаво бути депутатом, мені цікаво займатися речами, які пов 'язані з ветеранами, розвивати напрямок ветеранської допомоги в місті Луцьку.
І я думаю, що в цьому я буду більш ефективніший, ніж просто сидіти в кабінеті, в сесійній залі, натискати кнопки. Тут питання про ефективність.
- А чи достатньо допомагає Луцька міська рада, виділяє коштів на фронт, чи могла би це робити більше?
Об 'єктивна реальність говорить про те, що кошти, які були закладені в цьому році для Сил оброни, ще невитрачені і ще досить багато. Ми будемо говорити про це, якщо їх почне бракувати. Їх поки що 500 мільйонів, які були виділені, їх вистачає. Причому що фактично всі запити, які дають військовими частинами, чи окремими військовослужбовцями, вони задовольняються.
- На якій зараз стадії ветеранський хаб в Луцьку? Я знаю, що ти до нього маєш відношення і чи ти там будеш працювати?
Чи я буду там працювати, ще не знаю. Це залежно від того, який буде формат цього закладу. Зараз це на етапі проєктно-кошторисної документації. Вона затягнулася і тому побачимо, побачимо. Виділені кошти, виділені приміщення, проєктно-кошторисно створюється, не зрозумілося, як довго це буде тривати. Проте об'єктивно мені зараз це не подобається.
- Ти активно спілкуєшся з побратимами, які отримали інвалідність внаслідок бойових дій. З якими труднощами вони стикаються після того, як повернулися до цивільного життя?
Ну, є кілька основних проблем типу, з якими стикаються фактично всі хлопці-дівчата з інвалідності, які повертаються. Це рівень ВЛК, тому що постійно треба підтверджувати свою інвалідність. І це створює багато дискомфорту.
А найбільша проблема, яка стосується Луцька, зокрема, і всієї України - це відсутність інклюзії для такої категорії осіб. Тому що все в нас круто, все в нас прекрасно, а більшість закладів просто закриті для такої категорії осіб. І це недобре. Це має змінюватися.
Чомусь умовне Дніпро, яке фактично є прифронтовим містом, може в умовах війне реалізовувати своє проєкт по інклюзії, а Луцьк ні. Питання чому? Та навіть не питання про Луцьк. Чому Ковель ні? Чому Володимир ні? Це міста, які мають бюджети. А опустити плитку на тротуарі – це дуже складна, інженерна проблема. Це сарказм, якщо що.
Ми говоримо про інклюзію не в контексті осіб там з інвалідністю чи вчорашніх військовослубовців. Інклюзія – це про про жінок, які стають матерями. Це про чоловіків, які ходять со своїми дітьми. Це про те, що речі, які здаються нам доступними, але там травма, перелом, зразу показує нам, наскільки типу місто не готове до цього. Ми згадували про те, що у нас дуже крутий реабілітаційний центр. А ви спробуйте на кріслі колісному заїхати на центральний вхід по пандусу. Він стрімки. А це обличчя закладу. А заклад хороший. А пандус? Ні. Чому?
- Запитання від наших читачів. Іван Мирка цікавиться, якби прийшлося негайно йти в гори, а можна було взяти лише одну пляшку з трьох. Що то буде віскі, текіла чи горілка?
Я думаю, що це буде травяний чай, тому що алкоголь провокує сечовиділення, і втрата води передбачає поганий стан безпосередньо при підйомі. Тому алкоголь краще вживати в гарній компанії, на більш пласкій поверхні.
Проте якщо пане Іван хоче мені подарувати пляшку, то я обираю віскі.
- А було таке, що не дотримувались того всього і таку вживали під час походів?
Горотерапія для ветеранів не передбачає вживання алкоголю. Це мало місце, коли я подорожував з друзями, проте розуміння прийшло, що ні, потрібно цього просто уникати, якщо це можливо. Бо це не передбачає фізичні навантаження і алкоголь, це шлях до серцевих нападів і можливо, смерті.
- Чому і коли вирішив носити бороду?
Мені 37, я трішки виглядаю молодше своїх років і моя дружина знає, як я виглядаю без бороди, тому це більша позиція моєї дружини, що мені борода йде, а я погоджуюся з нею.
- Ірина Белоцька запитує, як залишитися люблячим, співчуваючим і сексуально спроможним після війни?
Будь-які стосунки, не важливо чи це подружні, чи це дружні, це шлях на зустріч. Якщо ці стосунки потрібні обом, неважливо, наскільки далеко вони один від одного знаходяться. Мої відносини з дружиною не тому, що ми проактивні чи щось таке, це те, що ми дорожимо своїми відносинами і підтримували їх, навіть коли знаходилися один від одного далеко.
- Наталія Гараєва цікавиться, як військові долають емоційне висновження.
Якщо говорити про легальні засоби, мені дуже допомагали речі в соцмережах. Прийдеш туди, посваришся з людьми, і вже якось таке легше стає. Кудись свої негативні емоції можна випускнути. А так, типу, спілкування з близькими людьми, якісь ігри в телефоні. Не онлайн-казино, ні в якому разі, бо це зло, і хто грає, то й довбойоб.
- А взагалі, казино треба заборонити на державному рівні, як вважаєш?
Його не потрібно забороняти, його потрібно врегулювати, і щоб закони, які прописані щодо того, як вони існують, потрібно, щоб їх виконували.-
- Оксана Бубенщикова питає, після повернення з передової, що ветеранів у цивільному житті найбільше тішить, дратує, заспокоює і мотивує. І як би час можна було повернути назад, що би ви хотіли змінити?
Тішить, що це не відпустка, не потрібно спішити. Можна нарешті спокійно посадити на грядці цибулю, можна почухати собаку, можна запланувати собі якусь зустріч на завтра, а через тиждень, просто не спіша чи нікуди відкрити книжку і почитати, навіть просто жити життя. Щодо того, що найбільше бісить, найбільше бісять люди.
Є розуміння в тому, що все ж таки життя існує, але це дуже боляче сприймається особливо, якщо ці люди гарно відпочивають і не соромляться ділитися про це фотографіями в соцмережах. Тому що не є проблемою, що люди там гуляють весілля, подорожують. Проблема в тому, що для чого ви це виставляєте? Заради вподобайок? Як це може вплинути на моральний стан умовного військового, який вже третій рік бачив свою родину 15 днів в рік?
- Свєта Мартинік запитує, який найкумедніший випадок трапився у вашій лікувальній практиці і яку наступну мандрівку ви плануєте?
Робота бойового медика – це не тільки про бойову травму, це в загальному всі моменти, які стосуються медичного забезпечення підрозділу. І коли приїжджає польова баня, я це бачив один раз за півтори роки, але це мало місце, то потрібно оглянути особовий склад на явність педикульозу, вошей.
І такий парад прутнів, я не думаю, що кожна жінка бачив у своєму житті, як і бачив я. А друга половина запитання.
- Яку наступну мандвівку ви плануєте? Куди, може, скажи.
На перший тиждень травню запланований черговий похід для ветеранів. Це будуть українські Карпати.
- Олексій, мої питання вичерпались, але я би хотів сказати, можливо, я чогось не спитав тебе, або сам би хотів би на чомусь закцентуватися на останок, на закінчення нашої дуже цікавої і змістовної розмови.
Мені дуже приємно, що люди знаходять собі сили жити далі, проте приміть одну просту реальність. За це хтось платить. І за це платять велику ціну. І рано чи пізно ви будете змушені їх замінити. Питання в тому, що це зробити добровільно чи під примусом держави, обирати вам.
Коментарів немає
Залишити коментар