Підбірка щемливих історій переселенців. ПІДСУМКИ 2022

Оля Коновалова / 28.12.2022 / 0 Коментарів

Повномасштабна кривава війна, яку розв’язали країна-терористка росія зламала тисячі українських доль та життів. Шоковані люди, які зранку 24 лютого прокинулись від вибухів та гулу ворожої авіації змушені були тікати, куди очі бачать, зібравши при цьому все своє життя у кілька валіз.

Кожна історія війни – унікальна, як і люди, які живуть в цій країні. Ми ще не один рік будемо чути про гіркі спогади з минулого життя, яке уже ніколи не буде таким, як раніше, втрачені домівки, зруйновані мрії, обірвані життя та нове життя в новому місті.

Поки ж редакція Insider Media нагадує, про які історії життя переселенців ми писали у 2022 році.

Так, тікаючи від війни фермер із Донеччини Сергій Свириденко перевіз у село Дідичі поблизу Луцька півтори сотні кіз та цапів. До повномасштабного російського вторгнення чоловік утримував екоферму та виготовляв крафтові сири й ковбаси. На новому місці фермер нині робить підвід води, встановлює годівниці для тварин та планує облаштувати залу для доїння кіз.

У сусідньому селі Горянівка Сергій Свириденко планує запустити виробництво. Частину обладнання він привіз із Донеччини, частину орендує. Вже готова до запуску сироварня, встановлено холодильне обладнання для дозрівання сирів.

Реалізувати продукцію планує в Рівному, Луцьку, Дубно та Ковелі.

Ще один фермер з Донеччини Володимир Альохін розводить овець уже багато років. Війна, яка прийшла в його рідне село Павлівка, зруйнувала його дім. Та все ж він зміг не лише сам виїхати у безпечне місце на Волині, а й зумів перевезти близько 400 овець.

"В мене 100 голів лягло за один постріл. Мінометний обстріл коли був. На пасовищі я стояв, намагався відігнати, але таки влучило", – пригадує Володимир Альохін. Вцілілу отару із зони бойових дій чоловік гнав пішки понад 50 кілометрів. На Волинь свою отару вівчар привіз вже вантажівкою для тварин. Оселився у селі Новостав, що неподалік Луцька

У пані Людмили з Харківщини від хати та минулого життя залишилась тільки лавка. Коли весною жінка з донькою та батьками приїхала до Луцька, її будинок ще був цілим. Але через кілька місяців сусіди надіслали жінці фотографію, на якій видно, що від будинку нічого не залишилось.

Рятуючись від війни тікали з рідного Краматорська і троє сестер. Їдучи у потязі “Краматорськ–Ужгород”, вони ще не знали, куди заведе їх життя. Вирішили, що поїдуть до Луцька, у шелтер для вимушених переселенців.

На Волині жінки вже повертаються до життя, допомагають волонтерам та чекають, коли зможуть переступити поріг рідної домівки. Зважаючи на те, що зима у Краматорську буде складною, жінки вирішили перечекати її у Луцьку. Адже в їхньому рідному місті зараз немає газопостачання, можливо, не буде води і опалення.

«Я ж думала, у травні назад додому поїдемо. Потім думали, що до нового року будемо вдома, а тепер, впевнені, що вже аж наступного літа потрапимо у Краматорськ», — каже Олена. Додає, що поки вони жили у шелтері, у її квартирі від вибуху повилітали вікна і в іншій кімнаті. Окрім цього, сусід розповів, що до будинку занадились мародери. Однак, її домівку поки не чіпали.

«Страшно, бо якщо не розіб’є квартиру від обстрілів, то може бути таке, що приїдеш, там нічого не буде через мародерів. Але, головне, аби квартира залишилась», — додає жінка.

За квартирами сестер наглядають літні сусіди, які там залишились. У Лідиній домівці на неї чекають 140 горщиків фіалок та орхідей, за якими дивиться знайома. Сподівається, що квіти її дочекаються.

Після повернення додому сестри планують почати жити по-справжньому.

«Я раніше думала: Боже, вже такий вік, можна вже і вмерти. А тепер, знаєте, так хочеться жити, повернутись додому, навести у квартирі лад. В мене є клумба під балконом, я думала, вона мені вже не по силах. А тепер думаю, що вернусь додому і в мене будуть найгарніші квіти. Аби тільки вдома», — каже Олена.

Щоб вибратися з окупації і повернутися в безпечні регіони України 48-річному ортопеду-травматологу Олегу Калініченку довелось проїхати через 4 країни. По іншому, каже чоловік, не зміг би.

Ось уже більш як місяць Олег Калініченко працює травматологом у Нововолинській центральній міській лікарні. Журналістам він розповів про втечу з окупованого рашистами Куп’янська Харківської області до Нововолинська, про пережиті і побачені жахіття війни.

З моменту повномасштабного вторгнення і до 17-го червня 2022 року Олег Калініченко рятував мирне населення в окупованому Куп’янську Харківської області. Каже, що тримався до останнього, адже крім українських лікарів, цивільним сподіватися було ні на кого – від загарбників можна було дочекатись у ліпшому випадку зеленки.

Та лікар не зміг стерпіти, коли загарбники почали вимагати працювати на них. Тому, відчувши на собі всі «радощі» фільтрації, разом із колегами, які також категорично відмовлялися працювати на «русскій мір», покинув окуповане місто.

Пройшовши 10-годинну фільтрацію на російському кордоні та врешті перетнувши його, колона з п’яти автівок українських медиків із сім’ями рушила до Латвії, а потім – до Литви та Польщі. Утім залишатися за закордоном лікар принципово не захотів, тому із Польщі знову повернувся до України. Бо переконаний, що професіоналізм потрібно застосовувати на користь своїй країні, а не десь на чужині.

Нове життя у Луцьку намагається облаштувати і родина з Харкова. На їхню родину з початку вторгнення випало чимало труднощів. Сімейний бізнес Михайла знищили росіяни, а ферма батьків Аліни кілька місяців діяла в окупації.

Пара жила у холодному підвалі з немовлям, перш ніж наважилася виїхати з міста. Михайлови шукали прихисток у кількох містах. Найбільше припав до серця Луцьк. Тут наважилися заснувати свій бізнес та відкрили паб на честь Бориса Джонсона.